14 грудня 2012 року у Ньютауні (штат Коннектикут) у своєму будинку була вбита вчителька початкових класів Ненсі Ленза. Її застрелив власний син, двадцятирічний Адам Ленза. Після цього озброєний пістолетами вбивця приїхав у початкову школу. Його жертвами стали двадцять дітей та семеро дорослих. Після прибуття поліції злочинець застрелився. Звісно, одразу після трагедії американська і світова спільноти “наїхали” на своїх двох улюблених цапів-відбувайлів – право на володіння зброєю та відеоігри.

Якщо в США вважають, що від вільного продажу зброї гине багато людей, хай приїдуть в Україну і подивляться на смертність від вільного продажу дорогих автомобілів. Проблема не в пушках (і не в машинах), а у людях. Якщо люди психопати та дебіли – їм і вилку в руки краще не давати.

Якщо зі зброєю все більш-менш ясно, то відеоігри не є геть такими вже ціннісно нейтральними. Більшість із них полягає в тому, що ви когось вбиваєте або щось знищуєте. Після подій у Ньютауні редактори і журналісти сайтів про відеоігри ось уже другий місяць закликають своїх читачів задуматися і покаятися. От тільки не ясно у чому і навіщо.

Якщо вже на те пішло, то чому би не заборонити жорстокість у фільмах? Чому би взагалі не заборонити фільми? Врешті-решт, насилля в кіно значно фотореалістичніше, ніж у більшості сучасних ігор. Чи на основі чого робиться висновок, що відеоігри спонукають до реального насилля? Ми знову повертаємося до питання, яких психологів ми насправді слухаємо і чи такі вони вже хороші психологи. Пам’ятаєте як в Росії та у нас хотіли заборонити низку мультфільмів на якихось ідіотичних підставах?

Піща для размишлєній:

Фалаут 3 можна назвати жорстокою грою: гравцю здебільшого доводиться перестрілюватися із людьми, іноді відстрілювати їм голови та кінцівки. Гра розійшлася, за застарілими і офіційними даними, в кількості понад 5 мільйонів копій. Додайте ще, мінімум, близько третини цієї цифри – це люди, які позичали у когось диск пограти або грали у друзів. Якщо вірити ось цьому дослідженню, у світі від 100 до 300 мільйонів геймерів. Керівники Убісофту стверджують, що 93-95% гравців скачують собі піратські версії ігор. Себто множимо близько 7 мільйонів на 20. Виходить 140 мільйонів гравців.

Вніманіє вапрос: Чому за період з 2008 року, коли вийшов третій Фалаут, сталося менше, ніж 140 мільйонів розстрілів у школах всього світу? Вибачте за посилання на Вікіпедію, але поки що це найзручніше організована інформація зі статей The New York Times про убивства в школах. Зауважте, що кількість розстрілів у період 1990-их більша за кількість розстрілів у 2000-их. Зауважте, що стрілянина в американських школах відбувалася досить активно впродовж усього 20-го століття і навіть раніше. Зауважте, що перший задокументований випадок масового убивства в школі був здійснений індіанцями БЕЗ порохової зброї. Я також щиро певен, що ці індіанці не могли грати в жодну відеогру, оскільки тоді (в 1764 році) навіть Денді не було.

Коли я вбиваю когось у комп’ютерній грі, я не маю гніву чи ненависті, чи бажання жорстокої розправи – навіть до цієї, віртуальної та вигаданої особи. Я вбиваю, оскільки така умова гри, оскільки від цього нікому навколо насправді не стає гірше, і оскільки це сприяє певній психологічній розрядці. Можливо, було би краще, якби більше людей в Україні грали в хороші комп’ютерні ігри – тоді у них було би менше бажання чинити хаос і руйнацію в реальному житті.

Звісно, мені можуть (в стопіцотий раз) закинути, що я заступаюся за відеоігри, бо я сам геймер. По-перше, це дурний аргумент, бо шахтар заступається за права шахтарів, чорнобильці заступаються за власні інтереси, а феміністки заступаються за свої ідеали. І це нормально. Чим же геймери гірші? По-друге, можливо, усілякого роду комісіям та політикам варто було би спробувати хоч раз спуститися на землю із своїх п’єдесталів “серйозних взрослих людей” і спробувати пройти бодай одну гру, розібратися у ній, прослідкувати за сюжетом, і вже потім казати, добре це явище чи погане, вчить вона чомусь чи не вчить і якщо вчить, то чому саме. Бо поки що ситуація, як і раніше з мультфільмами, алогічна: оцінку твору дають люди, які в принципі ніколи не були споживачами жанру і формату, в якому вироблений твір.

About these ads