Але навіть ці ідіотські “професійні” “свята” мають більше логіки, ніж 23 лютого, так званий День захисника Вітчизни, який вважають чоловічим святом. Ну от, скільки людей у нас зараз служать в армії? Менше 200 тисяч і це разом із військовослужбовцями-жінками. Окрім того, це число постійно скорочується. Більшість українців чоловічої статі в армії не служили і не служитимуть. Окрім того, у нас є день Збройних сил – 6 грудня. На біса нам два армійських свята? (Аналогічно на біса нам два дні студента?).

Більшість свят об’єднують людей навколо якоїсь ідентичності. Але що це за ідентичність така – чоловік?  Або аналогічний алогізм – жінка. Я взагалі не розумію, як можна, скажімо, проводити “жіночий фестиваль”. ЩО може об’єднати УСІХ жінок?  Любі друзі, часи, коли всі чоловіки були мисливцями, а всі жінки збирали корінчики, вже давно минулися! Вибачте за грубість, але мене із більшістю інших чоловіків, окрім статевих органів, нічого не об’єднує. Погодьтеся, доволі двозначний привід до солідарності і тим паче святкування своєї ідентичності. Типу “Вау! Я народився чоловіком! Це ж таке досягнення!”. Якби існувало свято “всіх чорношкірих” чи “всіх білих людей”, то його мабуть назвали би расистським, чи не так? Чому ж ми святкуємо день чоловіків або жінок?

Інша справа – день матері, бо для того щоби набути статусу матері, потрібно докласти якихось зусиль. Або день Перемоги чи якесь релігійне свято, бо воно, з одного боку, офіційно затверджене державою, але при цьому об’єднує відносно невелику групу людей (тобто об’єднує їх більш-менш реалістично).

А в цілому, шалена кількість безсенсових свят, які нічого не означають і нікого реально не об’єднують, дуже добре характеризує реалії нашого хаотичного суспільства.

Отже, з часу попередньої частини минуло 4 роки. Після перемоги над тоталітарною Конфедерацією та зергами колишні лідери повстання розділилися. Хтось посів місця при владі і створив не набагато кращий режим Домініону, а наш головний герой, Джим Рейнар, записався в нові революціонери і бореться із вчорашніми побратимами з підпілля. Він мріє, що його кохана, захоплена зергами, повернеться до нього, але звісно, ця мрія є нереальною і навіть нереалістичною.

Кампанія “Крил Свободи”, якщо не шикарна, то принаймні дуже і дуже класна. На жаль, існує небагато RTS, де розробники додумалися створити таке розмаїття завдань: евакуація вчених, винищення зараженої планети, подорож у свідомості іншого персонажа, перехоплення потягів, класичне “утримувати позицію 20 хвилин”, багато іншого та ще купа дрібних вибіркових завдань. Автори стратегій, як правило, не перенапружуються і не виходять за рамки завдання “знищити всі будиночки ворога”, але Blizzard постаралися на славу.

В кампанії вам час від часу надається вибір між різними завданнями, в ході яких ви заробляєте гроші, а гроші в свою чергу йдуть на покращення техніки та оснащення військ, а також на купівлю найманців. Окрім того, впродовж місій ваші війська зможуть дістати дослідні зразки інопланетних технологій. Їх використають вчені, аби відкрити (знову ж таки, на вибір) якісь додаткові можливості. Загалом, дуже приємно бачити з плином часу результати своїх досягнень: солдати і техніка міняються, в тому числі візуально. Гра дарує відчуття, що ви чогось добилися і це приємно.

Окрім того, Старкрафт належить до тих, знову ж таки, нечисленних стратегій, де сторони конфлікту мають відмінні моделі розбудови бази та військ. Це було і лишається позитивною фішкою Старкрафту. Механіка гри мало змінилася відносно першої частини. З’явилися кілька нових юнітів, покращилася графіка, але від своїх основ гра не відійшла.

І ще один грандіозний плюс геймплею: це гра з ресурс-кепом, себто з певним обмеженням на кількість військ, яку ви можете використовувати в одній місії. Так от, я ненавиджу ігри з ресурс-кепом (!), але в СК2 цей чинник майже не відчувається і це круто!

Щодо негативів… сприйняття історії (в якій насправді є за чим слідкувати) частково псується ідіотськими діалогами та посередньою грою акторів. Хоча ні, акторів слід похвалити, оскільки читати ЦІ тексти КРАЩЕ навряд чи хтось зміг би. А от самі тексти дуже нагадують ультрастереотипні тупі американські бойовики років едак 80-их, розраховані на хлопчиків років 13-ти. Єдині, хто більш-менш природно говорить, це мабуть, Заражена Керіган та Метт Хорнер, капітан крейсера, на якому подорожує головний герой. Звісно, час від часу трапляється неочікувано прикольний жарт або навіть щире здивування, але здебільшого персонажі сиплють штампами та поводяться, ніби це не революція та війна галактичного масштабу, а дитячий спектакль.

Інший негативний момент у грі – вона усіляко заохочує з’єднання із Інтернетом задля заробляння “досягнень”, які використовуються в онлайновій фалометриці. Вже неодноразово говорив, як це бісить людей, які просто хочуть пограти.

Втім навіть відносно сюжету, гра затягує. Персонажі, хоча і штампові, прописані не найгіршим чином. Я щиро переживав, особливо ближче до кінця гри, де завдання вимагають певної концентрації. Що ж до фіналу… попереду передбачено ще дві кампанії, відповідно за зергів та протосів, тому сага далека від фіналу.

Висновок: одна з ігор, кампанію якої дійсно варто пройти! Нетривіальний геймплей із купою цікавих можливостей. Попри посередні діалоги, також доволі вартісна історія.

• Геймплей: 97
• Атмосфера: 81
• Сюжет: 95
• Загалом: 91/100 (Шикарно)

ТЕХНІЧНІ ВИМОГИ

Windows XP/Windows Vista/Windows 7 with DirectX® 9.0c
2.6 GHz Pentium IV or equivalent AMD Athlon processor
128 MB PCIe NVIDIA GeForce 6600 GT or ATI Radeon 9800 PRO video card or better
12 GB available HD space
1 GB RAM (1.5 GB required for Windows Vista/Windows 7 users)
DVD-ROM drive
Broadband Internet connection
1024X720 minimum display resolution

По-перше, теорії постмодерну твердять, що історія людства ділиться на три великі етапи:

Домодерн (він же Перша Хвиля) – об’єднує рабовласництво та феодалізм. Релігія займає ключову роль в житті людей. Світом правлять аристократія та клір. Джерелом багатства вважається земля. Символ: млин.

Модерн (Друга Хвиля) – період індустріалізації та держав-націй. Наука заміняє релігію як спосіб пізнання, а політичні ідеології заміняють релігію як програму організації суспільства. Світом правлять бюрократи та капіталісти. Джерелами багатства є пролетарський труд та буржуазний капітал. Символ: паровий двигун.

Постмодерн (Третя) – те, що настає, коли політичні ідеології втрачають свою силу, а їм на зміну приходять субкультури, коли держави-нації відступають під натиском транс-національних корпорацій, коли інформація починає відігравати ключову роль в економіці. Символ: Інтернет.

Отже, постмодерн – це в першу чергу історична епоха. Постмодерн, інформаційне суспільство, нетократія, Третя Хвиля – це не одне і те саме, радше грані одного і того ж явища, але якщо хтось ці терміни вживає як синоніми, в тому немає проблеми. Тепер трошки розберемося власне з термінологією.

Постмодерн – стосується передусім сфер мистецтва та філософії. В цих сферах постмодерн означає відсутність однозначних істин та правил. Весь світ розглядається як щось уявне. Ліотар говорить, що на зміну метанаративам, міфам та легендам приходять мовні ігри. Окрім того, постмодерн проголошує неможливість винайдення чогось нового, тому постмодерне мистецтво приділяє особливу увагу компіляції, пародії, інтертекстуальності та зміни формату, зокрема, в мистецькі твори додається всякого роду інтерактивність.

Інформаційне/постіндустріальне суспільство – тут акцент на соціально-економічному аспекті. Кількість працівників сфери обслуговування значно перевищує кількість заводських пролетарів. Населення вже не страждає від голоду, але натомість споживання продуктів набуває символічного змісту, звідси виникає конс’юмеризм, споживання заради самого споживання. Звісно, цей стан настав далеко не по всій планеті, відтак можна судити про відносність переходу між епохами

Третя Хвиля починається тоді, коли людство усвідомлює, що ресурси планети скінченні і необхідно розвивати “зелені” технології, шукати альтернативних джерел енергії і т. д. Окрім того, теорія Хвиль Елвіна Тоффлера говорить, що Інтернет поверне людину з роботи в офісі чи на заводі додому і надасть більше вільного часу.

Нетократія – політична складова постмодерну, теорія Яна Зодерквіста та Алєксандра Барда. Як раніше влада перейшла від аристократів до капіталістів, тепер вона переходить до нетократів – якщо по-простому, то це люди, які володіють ексклюзивною інформацією, знайомствами, авторитетом та організаторським талантом. Іншими словами, це ті, хто реально приймають рішення.

Ясна річ, поява нетократів, постмодерної течії в мистецтві, Третя Хвиля не трапилися одночасно. Так само, як перехід до модерну відбувався поступово через Реформацію, Відродження, Промислову та Французьку революції, так і постмодерн поступово входить в наші життя.

Нарешті, поговоримо про фактори, які вплинули на виникнення постмодерну і які характеризують його наявність.

Глобалізація – іде поруч із регіоналізацією. Нації-держави відмирають під дією, з одного боку, міжнародних корпорацій, наддержавних та громадських утворень, з іншого боку, під дією внутрішніх сепаратистських сил та груп інтересів.

Акселерація життя – Інтернет та інші технологічні досягнення не звільняють людину, а навпаки, змушують її працювати 24/7 без відпустки.

Надзвичайно великий вибір всього – про це найкраще розповів Баррі Шварц. Суть в тому, що наявність 100 видів джинсів підвищує очікування і в результаті викликає розчарування, але не джинсами, а собою, бо ми нібито не змогли здійснити правильний вибір, хоча мали всі можливості для цього.

Кліпова свідомість – життя пропонує надто великий вибір професійних шляхів, зацікавлень та хобі, товарів, друзів, стилів життя, життєвих цілей та цінностей, крім того, вміння, які потрібні для соціального успіху також постійно змінюються – вчора піарщик був крутий, сьогодні він раб. Через такий стан речей кількість людей, які бодай в чомусь глибоко розбираються, невпинно скорочується, всі поступово стають “спеціалістами широкого профілю”.

Атомізація індивіда – оскільки істини більше немає, кожна людина придумує собі власні правила життя, а відтак знайти однодумців стає все важче. Це призводить до самотності в натовпі, відірваності від світу навіть попри те, що весь світ на зв’язку з вами через Інтернет. І за Зігмундом Бауманом людина, як і у помилковості власного вибору джинсів, у своїй самотності може винуватити лише себе.

Ну от, і на все це пішло менше семисот слів. Додаю корисні джерела, кому цікаво дізнатися більше (забивайте в пошуковик):

1. Джин Вейз Младший. Времена постмодерна
2. А. Бард, Я. Зодерквист. Нетократия
3. Элвин Тоффлер. Третья Волна
4. Barry Schwartz. The paradox of choice

Дуже дякую Владиславу Бурбелі, завдяки зусиллям і талантам якого стала можливою моя політична рубрика Дякую Ярополку Бриниху за співпрацю у нашому новому науковому сюжеті! І, Палич, викладачі неправі про ондатрову шапку і всьо такоє – сюжет, може, не найдинамічніший, але доволі цікавий і монтаж хороший!

До речі, я також не згоден з нашими критиками щодо сюжету, в якому нібито найкраща постановка кадру – з того сюжету (його я не називатиму зараз) я пам’ятаю буквально тільки тему та ім’я автора. А от найкращий, на мою думку, сюжет – це робота Маргарити Чорнокондратенко та Сашка Шпигунова. Просто шикарна робота!

—

UPD: думаю, нашу роботу вже відзначили як паршиву достатньо багато людей. Головна причина – трабли зі звуком та абсолютно негодяща начитка ведучих (що, звісно, не є цілковито їх виною). Чесно, мені шкода мій політаналітичнотрешовий дебют. Деякі люди до нього навіть не додивляються, попри всі хвалебні слова викладачів. Колеги, якщо хтось мене читає, нам треба уважніше ставитися до технічних моментів!

По-перше, не ясно, чого ми (ті, хто таки приїхав) повинні страждати, якщо ми заплатили гроші за навчання. Я заплатив і приїхав, хтось із моїх колег не приїхав. Це означає, що я хочу почути лекцію, а вони – ні. В результаті, я не отримую лекцію (що суперечить моїм інтересам), я повинен буду шукати час, щоби послухати її якось іншим разом (що суперечить інтересам моїх колег та моїм фізичним здатностям).

По-друге, якого клятого біса я мав прокидатися о 7-ій????? Котіться під три чорти зі своїми клятими першими парами, які організовуються на гроші мої та моїх батьків!!!

По-третє, якщо люди не відвідують лекції, то цілком імовірно (хоча б навіть виключно в теорії), що на те є якісь серйозні причини.

• Можливо, студенти мають багато інших завдань? Ясна річ, що ризик втрати балів за невиконане практичне завдання є більш вагомим мотиватором, ніж примарний шанс почути щось цікаве на лекції.
• Можливо, лекції не приносять необхідних знань? В принципі, це доволі імовірний варіант, якщо врахувати, що викладач на більшість питань рекомендує студентам самостійно знайти відповіді в Інтернеті. Хіба не виникає природне питання: а на біса тоді витрачати час на дорогу до університету?

Жанр: романтичне німе кіно.

Цей оскароносний фільм розповідає історію зірки німого кіно Джорджа Валентайна в часи Великої Депресії. З появою звукового кіно його слава і статки доволі швидко занепадають. В той же час, дівчина, якій зірковий актор випадково відкрив дорогу в кіноіндустрію, перетворюється на мегазнаменитість. Але попри свою швидку і феєричну славу, вона не забуває того, хто по факту подарував їй все це.

“Артист” – нестандартне кіно, головно через свою німоту та тони сепія. Перші хвилин 5 якось навіть не віриться, що вони будуть мовчати всю дорогу, але ще за 5 хвилин це вже сприймається доволі природно. Хоча… для справедливості зазначу, що фільм не зовсім німий

Музика фільму дуже атмосферна, ви бачите, що (попри чорнобілість) це сучасний фільм, але відчуваєте, що дивитеся стрічку 30-их років США про 30-ті роки США. Це особливий стиль, який, імовірно, не так багато має спільного із реаліями 30-их років США. Посмішка головного героя класичний елемент цього стилю, який в результаті і дав американцям їх національну звичку постійно посміхатися.

Кіно романтичне і оптимістичне за настроєм, тому я передбачаю, що воно не всім людям буде до смаку і сприйняття його залежатиме від настрою. Ще одна важлива деталь – цей фільм слід обов’язково дивитися в кінотеатрі, я просто не уявляю, як “Артиста” можна дивитися вдома з ноутбука. Але попри цю специфічну форматність, мене найбільше вразило те, що стрічку дійсно цікаво дивитися і динаміка в ній не втрачається. Є чимало сучасних кольорових фільмів зі звуком, від яких хочеться спати чи піти займатися чимось корисним, але тут все зовсім інакше.

І ще в цьому фільмі шикарний собака. Я просто в захваті! Як вони навчили його робити все це?

Висновок: 4,25/5 (мабуть ідеальний фільм для дня Св. Валентина, річниці стосунків чи просто романтичного вечора).

1. Я не розумію того шуму, який здійняли блогери навколо цієї виставки. Ну ще одна, стопіцота скандальна акція наших ліваків. І шо?

2. Якщо про виставку судити по зразках “картин” з Інтернету, то я думаю, що Квіт правий і це не навіть порно, це таки дійсно “лайно”. Для тих, хто вважає, що я не є достатньо освіченим в “мистецтві”, щоби щось про нього казати, то я не вважаю, що мистецтво має бути зрозумілим виключно купці богемних ідіотів, які цілодобово тільки те і роблять, що “рвуть шаблони” (шаблони всі порвалися, тепер вже рвуть здоровий глузд).

3. Щодо порнографії, я в цілому проти неї в публічному просторі (та і в приватному теж, але це вже індивідуальне питання). Покази гей-порно та оця виставка – це реально ті епізоди, коли лівацька істерична тяга до руйнування табу виходить за межі здорового глузду. Це моя особиста думка і мені дуже шкода, що цінності цноти і благопристойності тепер здаються всім навколо якимсь анахронічним брєдом.

4. Але навіть питання моралі відступають на другий план, коли йдеться про репутацію Академії. Особисто я розумію, що ця виставка – це в першу чергу чудовий козир для всякого роду Табачників та інших “шанувальників” нашого закладу. Це ще один привід сказати, що у нас не університет, а… (потрібне підкреслити) лгбт-бордель, гніздо радикального націоналізму, розсадник сектанства, ваш варіант. Врешті-решт, я розумію, що за найгіршого розкладу Квіт буде віддуватися перед державою та суспільством, а не діточки, які вирішили подивитися порно у підвальчику.

5. І так, вибачте мою загальмованість. Коментувати не хотів до цього часу, бо на вихідних зрозумів: мою думку люди настільки прив’язують до офіційної позиції адміністрації Академії, ніби мало не у мене ці думки народжуються першими. Це не так, шановні.

Мої однолітки, які народилися в останні роки СРСР, відрізняються від старших та молодших поколінь. Трохи старші за нас (хто значну частину свого свідомого життя прожив за СРСР) – це все ж таки люди модерну з їх вірою в ту чи іншу форму добра і традиційними цілями в житті. Їм нелегко далася зміна темпоритмів в 90-их роках. Часу, щоби виховувати нас, їм бракувало. Вони і досі намагаються створити в цій країні капіталізм, а ще старші покоління, на яких заснований нинішній феодальний лад, опираються їм.

Молодші ж уже здебільшого належать до постмодерної безпринципної і безцільної парадигми споживацтва. Впевнений, багато читачів зараз скажуть щось в стилі “старші покоління завжди невдоволені молодшими”. Можливо, але я навіть на прикладі могилянців бачу, що все дійсно так. Старші від нас і за характером людяніші, і знання мають глибші, і в житті якось стабільніше рухаються. Молодші ж існують в матеріалістично-гедоністському дискурсі, в кращому разі хворіють на позитивно-мисленнєву амбіційність. Вони не гірше за нас володіють всякими геджетами, але вони вже є і заручниками технологій.

***

В школі я ще захопив шмат епохи, коли ніхто не очікував, що у всіх будуть персональні комп’ютери та мобільні телефони, що реферати друкуватимуться, а не писатимуться від руки, що книжки викачуватимуться з Інтернету, а не позичатимуться в бібліотеці, що щоденники писатимуться на аудиторію розміром в цілий світ, а не в стіл. Таке було всього лише якихось років 10 тому. А зараз я бачу цілковито інакший світ – світ, в якому ніхто вже не уявляє, навіщо писати паперового листа. Ще років за 10 конспектування на паперових носіях стане анахронізмом або ознакою якоїсь ретроградської субкультури.

Окрім того, людський терпець девальвував. Коли не перевіряти електронну пошту два дні поспіль, можна або роботу втратити, або з друзями посваритися, або, щонайменше, мати серйозні проблеми з навчанням. Раніше всі домовлялися про зустріч заздалегідь і доволі ретельно, визначали час і місце. Тепер всі кудись біжать і зідзвонюючись на бігу викроюють одне для одного 5 хвилинок посеред вулиці чи зали метро.

І особисто в моєму житті всі ці зміни ще помітніші, оскільки зміна технологічних етапів розвитку людства збіглася зі зміною школи на університет.

***

Дивно жити на зламі епох – мені 23, але я вже говорю про якісь штуки так, ніби вони були “до війни” або “до революції”. От пишу “23″ і думаю, чи писати “лише 23″, і не написав – бо світ пришвидшується.

Є така пісня Лілі Аллен про 30-літню жінку, де співається, що її життя вже закінчилося. А нещодавно хтось скидував в соцмережах перелік старих цитат з класичних творів, де 30 років сприймаються вже як “вік згасання”, межу старості. Можливо, це ще один доказ циклічності світу? Раніше 30-літні вважалися старими, бо люди жили менше. Тепер 30  - це ніби межа, на якій відмічається, скільки вищих освіт ти не отримав, скільки років досвіду роботи прогавив і т. д.

Live fast, die hard.

***

Україна завжди мені здавалася унікальним місцем для спостереження за постмодерною реальністю. Головно тому, що спочатку СРСР не дав нам природним чином розвинути промисловий капіталізм, а потім розпався – вже тоді, коли промисловий капіталізм західного світу почав відходити в минуле.

Але що змінилося найбільше – це ставлення до цінностей. Наша країна з головою стрибнула з ультрамодерного комунізму, який ще толком не переміг ультрафеодальне православіє, в уже згадуване споживацтво. По суті, я є свідком війни трьох епох (домодерної, модерної та постмодерної) в головах і серцях людей. Одні думають, що християнство ще і досі є релігією переважної більшості, для інших українська нація становить абсолютну об’єктивну цінність, треті живуть заради підпільного мистецтва і для них існує виключно їхня тусовка, четверті вважають себе громадянами світу і вже активно пакують валізи.

Коли я ще вчився в школі, грати шкільні вистави у національних костюмах було чимось само-собой-разумєющімся. І християнство подавалося як невід’ємна складова національної культури. Нині стиль “етно” – лише один із декількох можливих у дитячій творчості, а релігійні нотки в освіті завжди викликають істерику різнопланових ліваків та лібералів.

Коли Могилянку лише відновили на початку 1990-их, гасла про національне відродження, духовність, захист і розвиток України звучали природно, а от вчора Сергій Квіт намагався довести “новим лівим”, що порнографія в стінах Академії – це погано. І, повірте, дуже багато людей з ним не погодилися.

Як на мене, зараз довести будь-що через власні цінності можна лише за рахунок їх близькості до цінностей вашого адресата (або за рахунок його тупості). В цілому ж Ліотар правий щодо постмодерну: основне в ньому – це зміна метанаративів на мовні ігри. …Але це складне формулювання, думаю, мені варто якось окремо приділити час запису про те, що власне є постмодерн.

Цього разу героєм передачі був Віталій Крюк, який заявляє, що може передавати енергію через повітря без втрат. Втілення мрії Тесли або наукова фантастика? От зараз всі до цього скептично ставляться, а за кілька років цю технологію викупить Ірландія і захаває весь світ!