Нові стоїки

“Нові стоїки” Массімо Пільюччі та Ґреґорі Лопеса – це не зовсім книжка для читання, це радше збірник вправ для практичної роботи. Автори пропонують завдання задля розвитку стоїчних чеснот – практичної мудрості, справедливості, сміливості і помірності – на цілий рік. Кожна з 52-х вправ (по одній на тиждень року) містить уривок із праць древніх стоїків, пояснення на практичному прикладі із сучасного життя та власне саме завдання.

Завдання іноді вимагають від читача щось обдумати, в чомусь себе обмежити або заохочують щось зробити. Наприклад, це може бути обмеження себе в споживанні їжі або щоденне зауважування і занотовування чеснот ваших ближніх. Вправи здебільшого нескладні. На початку мені було легше виконувати самі завдання, аніж привчитися регулярно відкривати цю книжку в один і той самий день тижня.

Чого я навчився від батька?

Мій батько помер після двох дуже тяжких років: грижа, коронавірус, інсульт, численні приступи, неочікувано складна виразка і зрештою – як причина смерті – запалення легень. Це був час майже постійних випробувань і для нього, і для мене, і для моєї мами. Іноді йому легшало і здавалося, що реабілітація працює: “ось іще би так пару місяців, і він повністю видужає”, думалося мені. Але ці епізоди надії швидко обривалися наступним приступом і наступною страшною та виснажливою поїздкою до лікарні на кареті швидкої допомоги. Зрозуміло, що одна із таких поїздок рано чи пізно мала стати останньою, але зрештою їх відбулося стільки, що вони вже не сприймалися, як щось надзвичайне, тому важко було повірити, що кінець настане саме цього тижня. Останній виклик швидкої принципово відрізнявся від інших лише тим, що лікарі дуже довго не могли визначити причину погіршення батькового стану – “підозрюваних” недуг накопичилося забагато.

Мені гірко через те, що, поки він був живий, я так і не спромігся по-справжньому розвеселити батька, вирвати його з лабет його вічно похмурого настрою. Мені завжди здавалося, що його похмурості має бути якась відповідь, спосіб її подолати, що зрештою я зможу зробити батькове життя кращим. Але сподіваного ефекту я ніколи не досягав. Нині мені не стільки шкода батька через усі болі, що він пережив перед смертю, скільки через усю радість, якої він не доотримав за своє життя.

У пам’ять про нього я розповім про речі, яких він мене прямо чи непрямо навчив. Це квінтесенція того, що я виношу із моїх із ним взаємин. Моя віра не зобов’язує говорити “про покійних тільки хороше”, тому це будуть не пустопорожні пафосності, а правдиві висновки.

2022

Сказати, що 2022-ий був поганим, було би занадто м’яко та неоригінально. Проблеми у більшості з тих, хто читатиме цей текст, подібні, а скиглення мало допомагає їх залагоджувати. Саме тому цьогорічні підсумки я спробую сфокусувати на хорошому, принаймні на тому, що дарувало мені впродовж року надію, на тому, що здавалося мені правильним, і на тому, що хоча би якоюсь мінімальною мірою наближало перемогу.

Почнімо з того, що я дуже нормально цьогоріч справився з базовим завданням “просто вижити”.

Россиянам

И тех, кто “за”, и тех, кто как бы “против”,
И тех, кто “воздержался” – не люблю.
М. Ефремов

Этот перечень – послание для россиян. И “хороших”, и “плохих”. Для всех, кто будет задавать вопросы о том, откуда берётся “руссофобия”, почему мы вас не любим, не хотим считаться с вами ни “одним народом”, ни “братскими народами”. Для всех удивлённых, почему Украина оказывает такое яростное сопротивление вам, бандитской бензоколонке, притворяющейся государством.

Выставка уничтоженной российской техники в центре Киева

Любой из пунктов ниже – это уже очень серьёзное злодеяние, достойное самого жёсткого наказания и ставящее под сомнение надежду на прощение. Но список долог и, к огромному моему сожалению, вероятнее всего, будет дополняться…

Музей радянського побуту

Мене вразила чергова знахідка у халабуді на моїй заміській ділянці. Тумба-домовина – так я називаю предмет, який я там відкопав.

Цей вид меблі по висоті і ширині – як ліжко. Майже не має зачіпок і виступів, отже його незручно переносити, хоч вага у нього і скромна (що, до речі, є рідкісним винятком для радянських меблів). Основний прикол тумби – вона відкривається зверху. Отже, користувач постає перед вибором: або ніколи не ставити на неї нічого зверху, або всередину не класти нічого, що може бути часто потрібним. Вибір попереднього власника ділянки очевидний: на відміну від всіх решти шафок і тумбочок, у тумбі-домовині всередині було абсолютно порожньо, коли ми її відкопали. Порожньо в ній і донині.

Тумба-домовина

Питання до того, що було в мозгах у розробників даної меблі. Чи людина думала, що ця тумба – як п’яте колесо до воза у тісних радянських квартирах? Та і навіть у просторих… в чому смисл цього об’єкту? Напхати її білизною, а потім ставити зверху вази з квітами? Чи сідати самому?

Original Russian Crime

These days a delegation from the International Atomic Energy Agency (IAEA) visited the Zaporizhzhia Nuclear Power Plant (ZNPP) controlled now by the Russian invaders. The scientists of IAEA were led through the ZNPP territory by a Russian representative to a hole made by an artillery shell. It was apparent that the shell came from the direction of territories occupied by Russia. But the Russian “guide” made an effort to “explain” that when the shell hits the ground, it (somehow) jumps and turns around, so that it actually must have arrived from the Ukrainian side.

This lie is very typical for Russians. This isn’t just an exaggeration or ideological framing. This is a complete and absolute bullshit… You know, “jumping artillery shells” – the ones produced specifically to turn around after impact to make Russia look bad. But as one German guy once said, the people would sooner believe a big lie than a small one, because when the people hear the big lie they cannot imagine that someone would lie in such a shameless way.

Narratives of Invasion

The main peculiarity of Russian propaganda is that Russians rarely try to craft a single attractive and consistent story. Instead they throw around many different (quite often contradicting) messages… and then they see which ones work. This might seem a strange, stupid or even schizophrenic approach, but the sheer number of people who listen to and follow the Russian narratives all around the world is astonishing.

The trick is that each message works for a different audience. This is a very postmodern approach where social bubbles and prejudices of various groups are exploited. The main aim is not to prove to the world that Russia is a great country (even Russian propagandists realize this is an impossible task), but to plant the seeds of doubt and distrust among the many big and small forces of the West, to make them feud with one another and to make them weak.

Плагіат – злочин без терміну давності

Коли я вчився в університеті, заборона плагіату для мене була інтуїтивно очевидним правилом, десь на рівні з тим, що на лекціях не можна шуміти, або з тим, що в кафетерії не можна жбурлятися їжею. І я не вважаю таке моє сприйняття ознакою якоїсь великої своєї “правильності”. Ну от просто нащо плагіатити? Шоб шо? Отримаєш стєпєнь і будеш тіпа умним? Якщо ти дебіл, то ніякий папірець цього не приховає.

Антиросія

Зазвичай ідентифікація від противного – це ніби ознака несамостійності. Скажімо, якщо ви намагаєтеся робити все “не так, як Х“, то ви все одно залишаєтеся від цього самого Х по суті своїй залежними, просто зі знаком “мінус”. Тому до 24-го лютого поточного року я намагався усякому визначенню будь-чого шукати позитивний модус.

Проте дедалі більше я усвідомлюю, що ідеальний з моєї точки зору суспільний лад справді ніщо інше, як радикальна протилежність “рускому міру”. Москва вживає в звинуваченнях на адресу Заходу це слово – “Антиросія” – мовляв це те, у що Захід перетворює Україну. На жаль, закид занадто поспішний – Україні є ще над чим попрацювати на цьому шляху. Але утопічний стан, до якого ми справді прямуємо, і в якому я хотів би жити, важко описати краще, аніж словом “Антиросія”.

“Peace, peace, peace…”

If there is one thing that truly disgusts me in the world’s reaction to Russian aggression is the naivety of the abstract calls to “stop the war” – without clarification WHO must stop it and HOW.

Such attitude trivializes the immense ongoing suffering of people in Mariupol, Kharkiv, Chernihiv and many other Ukrainian cities and villages. Like it’s not a true genocide, not the most ruinous war in Europe since WWII, but a mere fistfight of some teenagers in the school yard: “Oh, Ukraine, why can’t you simply be friends with Rashiya?”