Відносно нещодавно я почав читати книгу, яка мало не перетворила мене на соціаліста. І це не праця якогось новолівого анархіста чи класика франкфуртської школи. Це “Атлант розправив плечі” Аліси Зіновіївни Ренд. Хто знає, про яку книгу ідеться, певно здивований із моєї соціалістичної заявки, адже “Атлант” – це біблія неолібералізму, вільного ринку та людей, для кого приватна власність носить священний характер.

І я поділяю значну частину ідей неолібералів (хоча і з певними “але“) – справедливе змагання та приватна власність це таки священні речі. На прикладі нашої держави, де реальна економіка починає розквітати саме в періоди безвладдя, я розумію, що скорочення втручання уряду в справи бізнесу однозначно підуть нам всім на краще… Але “Атланта” я не дочитав. І зовсім не тому, що там 1200 сторінок, а через ідіотів, які за сумним збігом обставин виявилися головними героями книжки. 

Такі люди часто зустрічаються серед заспиртованих академічних снобів, забльованої богеми кабаків та мажорів, яким з дитинства все подавали на блюдечку. Вперше я зустрів дітя Індиго ще в школі. Чимало з вас із ними також стикалися. Це геніальні молокососи, які вже в 13 років вступають до університетів, уже в 17 мають власну бізнес-імперію (або принаймні всіх переконують у цьому). Здебільшого бізнес-імперія – це вигадка, отриманий спадок від батьків або гіперболізація наявної (і вельми скромної) підприємницької ініціативи.

Мотивація дитини Індиго здебільшого звучить як “я стану президентом просто щоби розважитися” або “коли я зароблю свій другий мільярд, я… бла-бла-бла”. Часто вони можуть говорити, що знають просте рішення певної глобальної проблеми, але не будуть витрачати час на його втілення, бо “їм це не цікаво”.

Герої “Атланта” значну частину часу в книзі просто стоять і думають про те, наскільки їм самотньо в цьому світі, або переконують одне одного з істеричними сльозами на очах, що їм зараз треба об’єднуватися проти спільного ворога, але “за інших умов вони, звісно ж, розгризли би одне одному горлянки”. Вони досягли вершин у бізнесі, науці чи мистецтві, але єдина мотивація досягнення – “бо ми на це здатні”. Ні розкіш, ні визнання, ні влада, ні гедоністські втіхи, ні увіковічнення власного імені, ні відчуття того, що вони змінили хід історії, а лише “ми на це здатні”. Вибачте, але це мотивація дуже нещасної і хворої людини. Я не можу поважати таких героїв, навіть якщо їхні вороги – соціалістичні корумповані виродки.

Чому мене це так зачіпає? Бо я бачив за життя пару десятків таких людей. При цьому я не уявляю, як такі особи могли би добитися успіху не лише в нашому, але і в будь-якому суспільстві, в будь-якій сфері. Саме тому для мене герої “Атланта” виглядають неприродно – не могли такі забичені, морально пусті люди видертися на вершину світу.

Дійсно, Бог надав дітям Індиго своєрідні таланти. Вони можуть мати дивовижну пам’ять або вміння миттєво рахувати в умі, але поза цим у них є лише одна надприродна якість – нереально нелюдські апломб і бравада. Риса, яка об’єднує усіх таких – відсутність будь-якої від них користі для суспільства, часто – і для них самих, бо вони не здатні використати свої таланти мудро.

Слід визнати, що діти Індиго викликають заздрість, але лише у тих, хто сприймає факт їх існування поверхово. Геніям та навіть і просто небайдужим людям важко виживати в суспільстві, де маса посередностей створюють усі можливі перешкоди для інновації та раціоналізації (і саме тому книжка Ренд має в собі трохи раціонального зерна). А тепер уявіть, наскільки важко жити, якщо при своїй геніальності людина нездатна її застосовувати, бо ні з ким не може знайти спільної мови, бо не може утриматися від постійних оповідок про свої грандіозні звершення або захмарно амбіційні плани.

Можливо, це стереотип в моїй голові, але дійсно успішні і талановиті люди, якими б амбіційними вони не були, не спішать хвалитися своїми досягненнями і скептично дивляться на свої таланти. Власне, це їх і робить успішними в реальному житті, а не лише у їхніх мріях. Успішна людина завжди трохи невдоволена, але не тільки і не стільки зовнішнім світом чи іншими людьми, а в першу чергу собою. Талант розвиває свою геніальність. Як було сказано в “48 Законах Влади”, він доводить свою позицію діями, а не доказами. А дитина Індиго лише хвалиться тим, що їй дісталося від природи. Саме тому вона і поклоняється природі, і звідси росте поділ на “благородних” аристократів та простих людей, на уберменшів та унтерменшів.

Advertisements