Мені пощастило народитися в дуже цікавий час – на політичному зламі ХХ і ХХІ століть. Китайці вважають таку вдачу радше прокляттям. Жити в епоху змін непросто, але народитися на піку такої епохи – це шанс бути одним із тих, хто здатен по-справжньому її зрозуміти, оволодіти новими правилами гри і в той же час не бути їх рабом і не вважати їх за єдиноможливі.

Мої однолітки, які народилися в останні роки СРСР, відрізняються від старших та молодших поколінь. Трохи старші за нас (хто значну частину свого свідомого життя прожив за СРСР) – це все ж таки люди модерну з їх вірою в ту чи іншу форму добра і традиційними цілями в житті. Їм нелегко далася зміна темпоритмів в 90-их роках. Часу, щоби виховувати нас, їм бракувало. Вони і досі намагаються створити в цій країні капіталізм, а ще старші покоління, на яких заснований нинішній феодальний лад, опираються їм.

Молодші ж уже здебільшого належать до постмодерної безпринципної і безцільної парадигми споживацтва. Впевнений, багато читачів зараз скажуть щось в стилі “старші покоління завжди невдоволені молодшими”. Можливо, але я навіть на прикладі могилянців бачу, що все дійсно так. Старші від нас і за характером людяніші, і знання мають глибші, і в житті якось стабільніше рухаються. Молодші ж існують в матеріалістично-гедоністському дискурсі, в кращому разі хворіють на позитивно-мисленнєву амбіційність. Вони не гірше за нас володіють всякими геджетами, але вони вже є і заручниками технологій.

***

В школі я ще захопив шмат епохи, коли ніхто не очікував, що у всіх будуть персональні комп’ютери та мобільні телефони, що реферати друкуватимуться, а не писатимуться від руки, що книжки викачуватимуться з Інтернету, а не позичатимуться в бібліотеці, що щоденники писатимуться на аудиторію розміром в цілий світ, а не в стіл. Таке було всього лише якихось років 10 тому. А зараз я бачу цілковито інакший світ – світ, в якому ніхто вже не уявляє, навіщо писати паперового листа. Ще років за 10 конспектування на паперових носіях стане анахронізмом або ознакою якоїсь ретроградської субкультури.

Окрім того, людський терпець девальвував. Коли не перевіряти електронну пошту два дні поспіль, можна або роботу втратити, або з друзями посваритися, або, щонайменше, мати серйозні проблеми з навчанням. Раніше всі домовлялися про зустріч заздалегідь і доволі ретельно, визначали час і місце. Тепер всі кудись біжать і зідзвонюючись на бігу викроюють одне для одного 5 хвилинок посеред вулиці чи зали метро.

І особисто в моєму житті всі ці зміни ще помітніші, оскільки зміна технологічних етапів розвитку людства збіглася зі зміною школи на університет.

***

Дивно жити на зламі епох – мені 23, але я вже говорю про якісь штуки так, ніби вони були “до війни” або “до революції”. От пишу “23” і думаю, чи писати “лише 23″, і не написав – бо світ пришвидшується.

Є така пісня Лілі Аллен про 30-літню жінку, де співається, що її життя вже закінчилося. А нещодавно хтось скидував в соцмережах перелік старих цитат з класичних творів, де 30 років сприймаються вже як “вік згасання”, межу старості. Можливо, це ще один доказ циклічності світу? Раніше 30-літні вважалися старими, бо люди жили менше. Тепер 30  – це ніби межа, на якій відмічається, скільки вищих освіт ти не отримав, скільки років досвіду роботи прогавив і т. д.

Live fast, die hard.

***

Україна завжди мені здавалася унікальним місцем для спостереження за постмодерною реальністю. Головно тому, що спочатку СРСР не дав нам природним чином розвинути промисловий капіталізм, а потім розпався – вже тоді, коли промисловий капіталізм західного світу почав відходити в минуле.

Але що змінилося найбільше – це ставлення до цінностей. Наша країна з головою стрибнула з ультрамодерного комунізму, який ще толком не переміг ультрафеодальне православіє, в уже згадуване споживацтво. По суті, я є свідком війни трьох епох (домодерної, модерної та постмодерної) в головах і серцях людей. Одні думають, що християнство ще і досі є релігією переважної більшості, для інших українська нація становить абсолютну об’єктивну цінність, треті живуть заради підпільного мистецтва і для них існує виключно їхня тусовка, четверті вважають себе громадянами світу і вже активно пакують валізи.

Коли я ще вчився в школі, грати шкільні вистави у національних костюмах було чимось само-собой-разумєющімся. І християнство подавалося як невід’ємна складова національної культури. Нині стиль “етно” – лише один із декількох можливих у дитячій творчості, а релігійні нотки в освіті завжди викликають істерику різнопланових ліваків та лібералів.

Коли Могилянку лише відновили на початку 1990-их, гасла про національне відродження, духовність, захист і розвиток України звучали природно, а от вчора Сергій Квіт намагався довести “новим лівим”, що порнографія в стінах Академії – це погано. І, повірте, дуже багато людей з ним не погодилися.

Як на мене, зараз довести будь-що через власні цінності можна лише за рахунок їх близькості до цінностей вашого адресата (або за рахунок його тупості). В цілому ж Ліотар правий щодо постмодерну: основне в ньому – це зміна метанаративів на мовні ігри. …Але це складне формулювання, думаю, мені варто якось окремо приділити час запису про те, що власне є постмодерн.

Advertisements