Certain Circles: The Accomplices

Зазвичай, коли є друг, з яким декілька місяців, а то і пару років нормально не спілкувався (окрім як “привіт-привіт”, “я біжу”, “бувай”), то при кожній подальшій зустрічі бажання вести змістовний діалог все менше.  І я не говорю про сварки чи образи – просто забагато справ було і бракувало часу, а коли проходить рік і ти бачиш, скільки з тобою усього відбулося, то врешті-решт думаєш: навіщо все це переповідати? Але цього разу було не так. 

Проговорили цілий день і цікаво проговорили! Неймовірно навіть, бо я навряд чи зміг би згадати більше, ніж двох чи трьох своїх друзів, які б не втомили мене за 8 годин діалогу і які б не втомилися самі від мене, навіть за вдвічі менший час.

Цікава річ, згадували неодноразово минулі пригоди, але так само дискутували і про плани на відносно недалеке майбутнє. І я помітив, що мені якось цікавіше, хоча водночас і важче, говорити про плани. Важче, бо мої плани завжди розгалужені і розмиті. А цікавіше… Минуле – так, іноді буває весело згадати якісь карколомні або чудернацькі шматки спільного досвіду, таку собі ілюстрацію, якою можна тішитися, що вона була в твоєму житті і що ти її пережив. Проте для мене альбоми зі старими фотографіями (хай навіть у вигляді тек на комп’ютері) мають бути нечисленними і тонкими. Я відчуваю необхідність згадати ЛИШЕ досягнення і лише тоді, коли нести свій поточний тягар стає морально важко. Я усвідомлюю себе людиною майбутнього – хай недалекого, але все ж таки майбуття. Копання в причинах, аналіз поворотів своєї долі неодмінно викликають меланхолію, відчуття втрачених можливостей. А от майбутнє – це завжди ризик, але це завжди і надія. Якесь абстрактне Завтра – це така собі персональна утопія для мене, загадкова лінія небокраю, до якої не можна дійти, але до якої так приємно бігти, слухаючи вітер у вухах. І наздоганяючи сонце, озиратися назад – це якось так недоречно.

У мене є таке поняття – “спільник”. Так, саме як спільник у скоєнні злочину. Це більше, ніж друг. Це хороший друг, з яким я маю спільну справу – бізнес, громадську діяльність, творчий проект, роботу тощо. Імовірно, це неправильно, але по-справжньому довіряти, по-справжньому отримувати задоволення, по-справжньому захоплюватися людиною я здатен лише в роботі. Можливо, це тому, що я просто не вмію нормально спілкуватися, але тим цінніший сьогоднішній діалог, на який, я переконаний, мій співрозмовник не стане скаржитися як на даремно втрачений час.

Відверто, мені важко підтримувати дружні зв’язки з “просто друзями”, з тими, з ким мене не об’єднують спільні завдання. Я підкреслюю: завдання, а не проблеми. Спільне горе не об’єднує, а спільна удача робить це через раз, спільні вірування вкупі зі спільними зацікавленнями знайти для мене майже нереально, тому по-справжньому єднає лише спільний ризик.

Це якось дуже по-стимпанківськи, дуже по-фентезійному, мабуть, але найближчі друзі, як герої кінофільму, трапляються в найнеочікуваніших місцях, акі Deus ex machina, посеред постапокаліптичної пустелі, якою є цей край. І в результаті складається дуже різношерста команда – як за професійним інтересом, так і за світоглядом. Втім, саме ці люди по цей бік могили є моїм єдиним надійним капіталом.

Advertisements

5 thoughts on “Certain Circles: The Accomplices

  1. З такими друзями не варто надовго розлучатися.
    А найкраще на мою думку, коли у вас з другом спільна мета

  2. Про спільників класно. Це помогло мені кристалізувати деякі концепти в голові. дякую! Ризик – це те що об’єднує. Так твориться романтика, пафос і трагічність. Боже, як мені це імпонує!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s