Про те, як у мене вкрали ручку, про загадковий образ стипендіатів Пінчука та як могилянці здобували собі воду – читайте далі. 

Подорожі за місто, навіть нетривалі та недалекі – це абсолютно чудово! Розум, в позитивному сенсі слова, провітрюється 🙂 А нові знайомства – це ще краще! Це додає креативу. Ну і два дні без Інтернету і з мінімумом телефонних розмов – це шматочок раю на землі.

Трошки зірковості. Могилянка знову на висоті – фонд Пінчука відзначив наш університет подякою за високий рівень наукової підготовки студентів. Ламінований папірчик з подякою могилянці-стипендіати вручать Квіту вже найближчим часом. Аналогічними папірцями відзначили Шеву, ХАІ, Донецький національний універ, Одеський універ імені Мечникова, Львівська політехніка та, боюся помилитися, ще один чи два.

Безумовно, найприємнішим моментом для мене було нагородження 10-ти найкращих стипендіатів, серед яких був і я. 🙂

Активний день. Перший день був насичений спортивними завданнями. Команди ділилися за університетами. В деяких командах було по кілька універів. Тут за Могилянку було трохи соромно, бо наш універ, традиційно для фестивалів і форумів, був представлений нікчемно малою кількістю людей.

Наша команда починала з квесту: потрібно було пройти по маршруту за допомогою фотографій, захованих в різних точках території санаторію. Оскільки груп було декілька і у кожної був свій маршрут, фотографії призначені для різних груп мали позначки різних кольорів. У нас були фотографії з двома позначками: рожевою та помаранчевою, але на першій точці ми знайшли фотографію з рожево-салатовою позначкою (це був чужий маршрут :)). Потім нас змусили повернутися, знайти таки свою фотографію та пройти вже свій маршрут, тому ми бігали вдвічі більше.

Опісля був конкурс катання на тачанках колег по команді, конкурс групової фотографії, та танцювальний марафон, який я благополучно пропустив :). До речі, один студент із Харкова під час танцювального конкурсу травмувався. Наприкінці дня команди об’єднувалися по дві і готували виступ-презентацію. Після вечері та всіх презентацій була дискотека. Я і мій колега-історик Ярослав Денисенко вирішили на дискотеку не йти, але надвечір нам дуже хотілося води, тому ми зробили вилазку до танцмайданчика щоби видобути один із контейнерів із водою. Щоби нас не зупинили охоронці, ми обійшли головний корпус і зайшли в нього з парадного входу, ніби ми доставляємо воду для учасників дискотеки.

День креативу. Наступного дня кожен учасник форуму мав свободу вибору із семи різних сфер: культура, правозахисна сфера, молодіжна сфера, екологія, наука та освіта, соціальна сфера, здоров’я та спорт. В межах сектору мали утворитися по дві команди (12-20 осіб), які мали підготувати і представити дуже критичному журі свій громадський проект.

Я обрав екологію і лишився абсолютно задоволеним. Більшість із там присутніх були природничниками і я почувався серед них як примітивніша форма існування. Проте я став одним зі спікерів групи після того, як на каві-паузі мені вдалося об’єднати групи тих, хто хотів утилізувати батарейки і тих, хто хотів економити папір :D. Ми мали суперечку, чи робити остаточний проект про папір чи про батарейки. В результаті обрали папір.

Наш проект розкритикували, але, до його честі сказати, розкритикували менш грубо за інші. Журі діяли за принципом комісії на захисті диплому: “ваша робота нічого не варта, бо вона просто нічого не варта” :). Менше з тим, один із членів журі, якого всі називають “лисим термінатором” і який говорить голосом Сергія Пояркова, запропонував парочку дуже класних модифікацій нашого проекту.

 Загалом же, презентація проекту, хоча й не була першою в моєму житті, була надзвичайно цікавим і корисним випробуванням. Я значно більше здружився із колегами із другого дня, ніж з першого. Дуже шкода, що я вимушений був повернутися з форуму раніше. Сумно було полишати нових друзів та втрачати нагоду послухати гостьові лекції і побути на пікніку.

Крапля дьогтю. Наш світ не ідеальний, тому цілком нормально зазначити про деякі недоліки форуму.

Мені пощастило, що на екології мені вдалося зібрати команду з лише 12 осіб. Часто організатори очікували від нас кооперації в межах значно численніших груп і це було вкрай неефективно.

Актова зала санаторію, де ми зупинялися, була розрахована на менше, ніж 300 осіб, стипендіатів мало бути 320 + волонтери + організатори. Цілком очевидно, що навіть якщо не всі стипендіати приїхали, зала була затісною. Дрібниця, але враховуючи, що це не перший рік, коли наявні 300 стипендіатів, і це фонд Пінчука, а не якась вчора створена громадська організація, хиба актової зали видалася дивною.

Тренінг із презентації проектів, який провели вранці другого дня, був трошки примітивним. Тренеру самій варто було би попрактикуватися говорити нормально на публіку. А за її ставлення до гендерних питань феміністки би її у вікно викинули.

Загадковий образ. Спостерігаючи за учасниками форуму мені так і не вдалося розгадати, які ж риси повинні бути у стипендіата Завтра.ua. Публіка була дуже колоритна, незаурядна і різношерста. Серед стипендіатів були і доволі скромні, навіть пасивні люди, були і люди-енерджайзери, були люди з дуже примітивними смаками, були люди морально значно старші за наших тренерів та організаторів. Як на мене, образ стипендіата не цілісний, радше існують квоти на певні типи людей. Активізм, доля наполегливості та орієнтування на практичні знання – це якийсь мінімальний рівень спільності, але в усьому іншому немає визначеної відповіді на питання “яким ти маєш бути, щоби потрапити в перелік стипендіатів”. Тому, as boring as it sounds, слід бути собою – принаймні це та порада, яку я можу дати майбутнім кандидатам в стипендіати.

Advertisements