Дорослішання кіно та ігор

Для багатьох епоха 90-их була часом безтурботних американських бойовиків, де круті мужики іноді жартуючи, як Джекі Чан, а іноді суворо, як Сільвестр Сталоне, показували поганим хлопцям кузькіну мать. Це було динамічне і веселе кіно про добро з кулаками. Це було кіно з модерною вірою в це добро. 

Існує стереотип, що американське кіно тупе (при цьому я можу перерахувати на пальцях однієї руки сучасні російські фільми варті перегляду), але я би назвав американські фільми 90-их не стільки тупими, скільки дитячими. І мені, мабуть пощастило, що ця дитячість збіглася із моїм дитинством.

Але лишатися дитиною вічно не можна. Телеглядацький світ дорослішає, вимоги до кінематографу змінюються.

  • Хепіенди все частіше змінюються bittersweet-ендами (тобто перемогою “добра”, але зі значними втратами на кшталт смерті кращого друга головного героя) або навіть сумними фіналами. Згадаймо розважальних “Піратів карибського моря 3”, де персонаж Орландо Блума на десять років ув’язнюється на летючому голандці. Фінали “9-го району”, кіноадаптації “Сайлент Хіллу”, “Американська історія Х”, фінали “Відступників” або “99 франків” та багатьох інших взагалі радше трагедійні.
  • Загалом змінюється настрій стрічок. Героїзм змінюється на драматизм. Антагоністи набувають людських рис. Акцент переходить від надприродних можливостей героїв до людських інтеракцій. Бетмен Крістофера Нолана похмуріший і вистражданіший за класичного. Обличчя Джокера спаскуджене ножем, а не черговим супермутагеном. Гаррі Поттера дивляться не заради магії, а заради історії про дорослішання.
  • Протагоністи радше є таким собі “меншим злом”, ніж очевидним добром. Джек Спарроу – пірат, Джонні Ділінджер – грабіжник, сопливі мальчікі із Сутінків – вампіри. Часом однозначно хороших чи поганих персонажів взагалі немає: ті ж “99 франків”, “Револьвер”, “Ефект Метелика”, “Донні Дарко”, “Відступники”.
  • Касовий кінематограф зближується із артхаусом (“Вбити Біла”) та документалістикою (“Фаренгейт 9/11”). Відбуваються експерименти з формою фільму (“Артист”). В “Аватарі” глядачі бачили тему захисту довкілля, а мультик “Воллі” критикує невігластво споживацького суспільства США.

Отже, кіно стало в цілому більш постмодерним, в певному сенсі більш реалістичним та загалом більш “дорослим”.

З відеоіграми відбувається дещо аналогічний, але повільніший процес. Здавалося б, нічого дивного, адже ця індустрія молодша, проте це також і більш гнучка та менш концентрована індустрія. Один досвідчений рецензент слушно критикує тупість мейнстримівських ігор, він усіляко уточнює, що під тупістю мається на увазі моральна неповнолітність сеттінгів та подій ігор, а також є маса винятків. Розробники додали подекуди кривавості та відвертості, ввели уже згадуваний моральний вибір, але наративи наймасовіших іграшок із претензією на сюжет (ті ж самі Skyrim, Mass Effect чи Deus Ex) лишається на рівні бойовиків кінця 80-их початку 90-их: ми рятуємо світ від апокаліпсису чи якогось аналогічного грандіозного зла. Із полегшенням технічної складності гри «щоб привабити молоду аудиторію» ми неодмінно опиняємося в ролі чергового джекічанівсько-сільвестросталонівського крутого мужика.

На мою думку, проблема навіть не стільки в тому, що ми завжди є обранцем долі і рятівником людства. Вона радше в технічних деталях:

  1. Всі події гри обертаються майже завжди навколо головного героя. Другорядні завдання видаються вам з безпрецедентною довірою, ні в кого не виникає сумніву, що “тільки ви можете допомогти”. Ніщо не відбувається без вас, а тому світ видається таким собі неживим «шоу Трумена». Наскільки я знаю, з цим щось намагалися зробити розробники «Сталкера», наскільки успішно – хай скажуть ті, хто грав.
  2. Персонажі ігор часто говорять просто нереалістичні, іноді тупі речі в стилі “якщо ти вступиш в гільдію, я буду тобі довіряти”. Чорт забирай! Звісно, гравця треба підвести до необхідності вступу кудись-то там, але на біса це робити настільки відверто по-ідіотськи? Позитивним прикладом тут може слугувати серія Відьмак, де завдань притягнутих за вуха майже не було.
  3. Вороги чомусь надзвичайно рідко тікають, навіть коли їхні шанси очевидно мізерні. При цьому вбити людину в більшості ігор дуже легко і тому ми вбиваємо їх сотнями. Приємний виняток тут становила друга Готика, де битися було геть непросто, тому перш ніж переходити комусь дорогу, треба було двадцять разів подумати.

Я свідомий того, що є продукти (комедії, трешові ігри та фільми, аркадні стрілялки, економічні симулятори тощо), яких все вищесказане мало стосується. І ці продукти теж дуже потрібні. Але я передусім зараз говорю про тих, хто претендує на іграшку із сюжетом. Окрім того, що слід нарешті перестати жлобитися на нормальних сценаристів та менше прогинатися під абстрактний образ найтупішого із можливих гравців, розробникам слід піти шляхом сучасних американських режисерів: дозволяти собі постмодерні експерименти із геймплеєм, сюжетом та атмосферою, але разом з тим, тримати всі ці сфери наближеними до жорстокої та холодної реальності.

Advertisements

8 thoughts on “Дорослішання кіно та ігор

  1. Щодо хеппі-енду, не тільки відносно кіно – як на мене, це непогано зовсім, але дуже рідко його вдається красиво, без роялів в кустах, прив’язати до сюжету. (От Пратчетт, до речі – в нього ж завжди, по суті, хеппі-енди!).

    Щодо реалістичності ігор… А хрін його знає, чи вона потрібна, чесне слово. Ну от в Elder Scrolls вона йде на благо, а, скажімо, Fable без неї краще. Зрештою, і література про сувору правду життя в певному світі – це зазвичай погана література. Є вийнятки типу Відьмака, але ж…

    Але дорослішання загалом дійсно відбувається, і Бетмен – це ідеальний приклад цього.

    1. Як раз Elder Scrolls в даній ситуації від Fable недалеко втекла. Ти грав у Скайрім? Звертав увагу на стереотипну типажність більшості дійових осіб? Я ризикую стати папугою із постійними посиланнями на Відьмака, але там я від усього серця співпереживав і Трісс, і Вернону, і дебільному королю Хенсельту і навіть мудацькому Йорвету. А Скайрім – це гра-прогулянка. Навіть в Морровінді, в якому сюжет був потужніший і складніший, персонажі все одно були маловиразні.

      Fable в даному разі радше належить до приколістських ігор, хоча якщо в третій частині звернути увагу на систему ухвалення рішень, то, сорі, чувак, вона якщо не реалістична, то принаймні ДУЖЕ серйозна, більш серйозна за Скайрім.

  2. “Гаррі Поттера дивляться не заради магії, а заради історії про дорослішання.”
    Різні люди дивляться з різною метою. Багато — лише заради спецефектів. До речі, про роль спецефектів і нову 3D-манію нічого не написано.
    “які з якогось дива починають писати статті ультраскладними та суперформальними реченнями, якими ніхто ніколи не говорить.”
    Я іноді говорю складніше, ніж пишу. І дуже довго думаю перед тим, як щось сказати.

    1. 3Д-манію я не дуже спостерігаю, якщо чесно. А щодо складного говоріння – це хвороба багатьох, хто має філософську/політологічну/подібну освіту. Проблема в тому, що чомусь під таких людей підлаштовуються часто ті, хто має все робити з точністю до навпаки.

      1. “3Д-манію я не дуже спостерігаю, якщо чесно.”
        Ну це таке: я спостерігаю 🙂 Після “Аватара” (який маркетологи обізвали “першим 3-Д фільмом”) почалося. Блокбастер не в 3Д – це не “тру”, 3Д телевізори, 3Д відеокамери, 3Д телеканали (до нас це ще не дійшло), в IMAX 3D деруть по 100 грн. за квиток і все одно зали повні, старі фільми переводять в 3Д (напр. “Зоряні війни” вийдуть в такому форматі), був скандал з “Жовтнем”, коли йому не дозволили переплановувати приміщення під ЗД покази (так і не дозволили), 3Д ігри (ще не дійшло), Google streetview випущений в анагліфі і т.д. і т.п. 3Д-манія, безумовно, є (наслідуючи безапеляційність ;))

        “це хвороба багатьох, хто має філософську/політологічну/подібну освіту”
        Я це до “ніхто ніколи” писав 🙂

        1. 3Д ігри вже є. Але ж 3Д – це лише додаткова функція, стандартний формат нікуди не дівається. Просто із моїх знайомих лише одна людина за все моє життя колись сказала “а от я сходив у 3Д (і це не так, як звичайне кіно)”. Я, наприклад, взагалі бачити 3Д не можу і людей з такими вадами ще вдосталь. І гугл стріт в’ю це трошки не те 3Д, це просто трьовимірний простір, але він не має стереокартинкового ефекту присутності, який у нас кличуть 3Д.

  3. досі пам’ятаю, в якому шоці я була після Піратів Карибського моря-2. виходжу з кінотеатру, дожовую попкорн, а Джонні Деппа з’їли! його героя з’їв кракен в кінці другої частини. мені це не вкладалося в голові. і головне, що мені не те щоб було шкода Капітана Джека Горобця, а просто я відчувала себе якоюсь ображеною: як, це все? як можна так закінчувати кіно?

    і я ще перед тим читала, що буде три фільми, що третій має вийти незабаром після другого, але на цей момент про це все забула, а тільки думала, чому такий трагічний кінець фільму?

    взагалі, мені здається, що “Піратів” проплатили християни, тому що там багато християнських тем і аналогій 🙂

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s