Прийняття закону “Про основи державної мовної політики” переноситься на 5 липня, але це навряд чи суттєво допоможе нашій беззубій опозиції. Пропоную вашій увазі свою, традиційно непопулярну, але оригінальну думку на цю тему…

Колись В’ячеслав Брюховецький сказав, що найкращий спосіб популяризації української мови – це ставати успішним, будучи при цьому україномовним. “Да, так оно и есть” (с). Amen. І саме тому мені здається, що українська мова може навіть виграти від закону регіоналів. Я це говорю без сарказму чи софістики, але з певним рівнем гніву…

Безумовно, держава не підтримує книгодрукарство, а останнє десятиліття СРСР пройшло під знаком тотальної русифікації і давайте ще згадаємо нихарошого царя Олександра ІІ, який душив українську солов’їну пісню… але з часу розпаду СРСР пройшло 20 років, українська була єдиною державною весь цей час, і нею так і не захотіли говорити, щонайменше (це ультраоптимістично), третина населення країни, нею не захотіли друкувати журналів, її так і не вивчив Савік Шустер, а Грушевський, Винниченко, Шевченко та Франко, попри свої соціалістично-популістично-гуманістичні переконання, так і не стали героями для молоді Донбасу, Криму і Таврії. Чому?

Я включаю радио, а там опять оно… поет себе, как ни в чем не бывало…” (с) Вася Обломов

Я відкриваю Жадана і думаю “Якого чорта я маю витрачати свій дорогоцінний час на те, як хтось описує процес ригання?”. Або оці вірші про пісок, які висять в метро… польські ще туди-сюди, а наші – це шото непонятне. Так, я тупий довбень, який не розуміє сучукрліту, але we are the 99% (с). Ми – люди, яких виховали, що далеко не будь-який пакет з-під крекерів можна вважати мистецтвом. Ми – шанувальники краси, які отримують задоволення від “высокого слога” Бориса Акуніна та живої сатири Татьяни Толстої, від в’їдливого гумору Пратчетта та щедрості кожної літери Толкіна. І найголовніше, ми – ті, хто платить або не платить за продукт.

Безумовно, є і нормальні автори, і нормальні твори, але поки що вони в меншості, я знаю буквально трьох з половиною із них, і у мене не піднімається рука шукати серед купи лайна решту.

Звісно, зараз богема, яка шанує мистецтво за принципом “чим брєдовіше та відразливіше, тим краще”, почне звинувачувать мене, що мовляв я пропоную американізацію чи масифікацію української культури. На це лише скажу: Баланс. В усьому слід триматись міри. Погляньте на Францію: їхнє кіно відрізняється, хоча і підточене під глобальний формат, їхнє кіно успішне. Така річ, як проза чи поезія випускається, вочевидь не для гопоти з района (бо гопота не читає книжок взагалі ніяких), але якщо автор хоче вийти бодай на самоокупність чи, тим паче, популяризувати солов’їну мову – хай, чорт забирай, не пише якесь блювотне наркоманське лайно!!! І люди потягнуться! Я не можу сказати, що Любко Дереш – це моє, але його твори змогли прорвати порочне коло, яким обмежена наша україномовна до посиніння гротескно-епатажна наркомансько-сексуально-збочена богема.

Інша категорія, яку слід вішати на ліхтарях за повну руйнацію української культури гудити за мовний занепад – це всілякого роду вчителі/вихователі та інші держслужбовці совєцького ґатунку, які постачали в наші дитячі мізки 90-их років українство у форматі шароварщини. Згадую розмову із паном Іллєнком – його фільм “Фуджоу” не хотіли пускати на екрани, бо герой у нього “надто неукраїнський”. А знаєте, чому він неукраїнський? Бо у нього по ходу фільму все більш-менш пристойно та динамічно складалося в житті. Він “занадто успішний”! Ось це справжня трагедія, коли українці постають такою собі нацією вічно опечалених лузерів-жертв. Знаєте, Америку не так будували! І Британію не так. Навіть Ізраїль не так будували, хоча вони носяться із Голокостом де треба і де не треба.

В питанні патріотизму теж потрібен виважений Баланс: не слід кидатися в протилежну крайність і свистіти, що людство від протоукрів пішло, але і скніти, мовляв нас всі ображають і ми нічого зробити не можемо, теж не треба!  Як на мене, взагалі патріотичні теми слід скоротити. Чи не плюються УСІ на російські фільми про Віліккую РаССєю? Чи не крутять люди носом, коли бачать, як американці встопіцоте рятують планету? Отож, людей напрягає чийсь патріотизм. Часто навіть патріотизм власної країни. Паша Дуров і Олександр Бард сказали би, що національним державам і так вже скоро має настати каюк, то невже нам немає більше про що розповідати, окрім як про велич та мізерію української нації?

Безумовно, мовне питання зовсім не варте того, щоби так із ним носитися і, певна річ, українському продукту зараз пробитися будь-куди стане важче. Але культуру може побороти лише культура. Штучні вимоги щодо енного відсотку “українського продукту” – маячня. 90% кончених російських серіалів знімаються або за участі нашого режисера, або операторів, або навіть акторів, але це РОСІЙСЬКІ серіали, хоча формально пишеться, що це український продукт. Спиратися на державні милиці навряд чи можна було довго, тим паче в нашій державі, де закони погано працюють. Треба вчитися ходити самостійно. Ліньки було раніше це робити, то тепер всіх примусять.

Менше з тим, не слід робити з цього закону кінець світу. На телебаченні і так найпопулярніші шоу на 95% російськомовні, то вони такими і лишаться. Хто говорить зараз українською – і далі нею говоритиме, а хто принципово російськомовний, то він би і без закону не став би вчити українську. Єдине, що по факту втрачається, що тепер за російськомовні таблички чи документи не можна буде притягати до відповідальності. Але і то, раніше цим займалася одна-єдина організація. Ну, що ж, тепер їм доведеться придумувати щось нове…

Якщо джаз і реп, будучи породженими підневільним народом, змогли здобути глобальний успіх, то в чому проблема з українцями? В музиці, хай і не численні, але у нас вдосталь першопроходців, на яких можна орієнтуватися. З літературою – трохи важче, бо там серед першопроходців добрячий відсоток мудаків. От хіба тільки по-справжньому шкода рекламної сфери, бо тепер точно всі ролики будуть закуповуватися з Росії і навіть не витрачатимуться на перекладача. Втім, це все також залежить від таланту, креативу і старанності.

Advertisements