“В Америці у всіх на обличчях фальшива привітність, а в Росії – щира ненависть”.

Невідомий

Мій хороший друзяка Грек одного разу зауважив, як важко навіть просто дивитися на наших людей після повернення із Греції – жителі навіть найбідніших країн Єврозони виглядають щасливими порівняно з нами. Мірзакарім Норбеков у своїй книзі зазначає, наскільки у нас важко просто посміхатися в громадському транспорті чи на вулиці. Справа не стільки в тому, що нема причин радіти, а в тому, що маса гнівних, убитих горем людей тисне на тебе – посміхатися страшно, навіть коли хочеться.

В Мережі ситуація виглядає ще похмурішою, ніж на вулицях. Читаю коментарі під статтями “Кореспондента” і мене не перестає вражати, звідки у людей береться стільки незборимої ненависті та жовчі. На більшості сайтів ситуація трошки краща, але лише трошки. Взагалі, на багатьох форумах складається враження, що не менше половини людей у нас психічно хворі. Популярна хвороба – нав’язливі думки: будь-яка дискусія в момент зводиться до обсмоктування “жидів”, ВІЛІККАЙ РАСССІІ, Януковича та Тимошенко. Але те, що люди пишуть одне одному чи висловлюють про героїв статті – це вже просто якась істерія.

Якщо хтось вважає релігію конфліктною темою, то це ви просто не були свідком словесних сутичок між могилянськими філософами/культурологами/політологами. Складається враження, що від цих суперечок залежить чиєсь життя. А самі дискутанти, попри всю свою начитаність, нерідко справляють враження дуже фанатичних і навіть обмежених людей. Тобто хамство не є винятковою ознакою “неосвічених мас”.

Щодо релігії, не можу не зазначити, тут також ніякою толерантністю в 90% випадків і близько не пахне. Причому, цікаве особисте спостереження: найбільш запеклі противники релігії, в більшості своїй, з жодною церквою ніяк не контактували з дитячих років (або і взагалі ніколи) і навіть з чужих переказів не знають основних принципів того, що вони ненавидять. Це показник того, що об’єкт ненависті обирається ірраціонально, а обґрунтування ліпиться поверх.

Проте слід зазначити, що побутова образа одне на одного не настільки безсенсовна, як може здаватися. Тут є дрібка справедливості – левова частка наших щоденних проблем ускладнена не діями якоїсь окремої злої особистості чи організації (як нам це часто подають політики), а нашими сусідами, колегами, родичами і випадковими перехожими. Тому і здається, що кожна людина нам щось винна. Іншими словами, коли нема чого їсти, люди починають їсти одне одного – фактично і метафорично – тому вороже ставлення має раціональне зерно. Менше з тим, це аж ніяк не виправдовує всезагальної мовчазної істерії.

Люди прагнуть помсти, а хамство – це найдоступніша із її форм. Часте вдавання до хамства – зайвий доказ браку оспіваних патріотами духовності, релігійності та гостинності в нашому суспільстві.

Нам всім слід вчитися приглушувати хвилі гніву та менше істерити. Не обов’язково (і не доречно) посміхатися постійно – достатньо хоча б не зганяти злість на рідних, не піддівати друзів та колег, коли ви не певні, що це буде сприйнято як жарт, дякувати продавцям у магазині, принаймні іноді бажати доброго дня і доброго здоров’я від душі, коли вітаєтеся, а не просто заради формальності. Від того, що ми перегриземо одне одному горлянки, навряд чи умови нашого життя покращаться, навряд чи наші справжні вороги ослабнуть.

Видаляйте з кола своїх знайомих усіх, хто вам псує настрій (особливо, якщо це робиться цілеспрямовано). Життя непросте і без цих самозакоханих довбнів, тож не дозволяйте їм спокушати себе на гріх і вдаватися до гніву. Не мстіться – просто ігноруйте, ставте крапки і хрести на людях, і не надто сподівайтеся, що вони одумаються. Але більше цінуйте всіх інших, незалежно, чи друзі вони, чи просто люди, які не зробили для вас нічого поганого, бо зараз навіть люди, які не відповідають на добро злом – уже рідкість. Та понад усе, тримайте марку, адже повага до інших – це, передусім, повага до себе.

Advertisements