Чи можна про талановитого генерала чи успішного бізнесмена, які ніколи в руки не брали тому Шопенгауера чи Канта, сказати, що вони менш інтелектуальні за академічну професуру?

Якщо ви гуманітарій, ви вже задалися питанням “а що вважати інтелектуальністю?”. Це, звісно, якщо ви адекватний гуманітарій, а якщо неадекватний – ви вже маєте, щонайменше, 5 аргументів, щоби довести мені, що я помиляюся.

Кількість місць державного замовлення на гуманітарні спеціальності скорочується. Адміністратори говорять, що гуманітарії не потрібні в такій кількості на ринку праці, лівий спротив твердить, що це спроба неолібералів відібрати у народу можливість вивчати науки, які раніше вважалися елітарними, бо давали змогу контролювати суспільство. Маю невеличке спостереження: найбагатші та найвпливовіші люди і світу, і нашої країни або відверто говорять, що не закінчили вищу освіту, або наявні сумніви щодо того, що вони взагалі її реально починали. В будь-якому разі, більшість цих людей – ай-тішники, юристи або економісти і аж ніяк не культурологи, не філософи, не історики і, на жаль, не політологи.

Чимдалі більше шлях теоретичних наук мені здається безсенсовним. Академічний інтелектуалізм перебуває в стані занепаду – про це я від своєї наукової керівниці дізнався на третьому курсі: “нам бракує якісних якісних досліджень“. Хто не знає цієї термінології, перше “якісних“=хороших, друге “якісних“=некількісних методів.

Зрозумійте, питання не в тому, моє це чи не моє. Я людина жадібна: я би з радістю зробив теоретизування на тему ідеологічного/утопічного мислення діяльністю всього свого життя… якби тільки український професор міг собі заробити на пристойне життя таким чином. Але проблема глибша. Навіть той недовершений продукт, який виробляю я, кращий за дуже і дуже багато того, що продукує не лише українська, але і світова теоретична наука. Чому я дозволяю собі таке говорити? Бо від найпаршивішого реферата, який я писав в університеті, і до дипломної роботи я завжди старався відкрити бодай якусь одну мінімально свіжу думку або, щонайнайНАЙменше, вкласти старе знання в структурованішу і зрозумілішу форму. Толковість моїх потуг визнали два наукові конкурси. Але навіть у моєму просунутому універі, на моїй провідній кафедрі є люди, які оцю структурованішу форму і готовність вийти за межі “умних томів” вважають антинауковими єресями. Чому вони так вважають? Бо є негласне правило десь глибоко під товщею свідомості, що наука має існувати заради самої науки, а отже бути нечитабельною і неефективною.

Як казав професор Михайло Кірсенко, “Ізми – це завжди вторинне і завжди гірше“. В академічній сфері ми часто маємо справу не з інтелектом, а саме з “інтелектуалізмом“. Енциклопедія Британіка дає таке визначення інтелекту: mental quality that consists of the abilities to learn from experience, adapt to new situations, understand and handle abstract concepts, and use knowledge to manipulate one’s environment.

Із цього всього найкраще “інтелектуали” найчастіше вміють “розуміти та вправлятися із абстрактними поняттями“. Зовсім інша ситуація із “вчитися на досвіді“, оскільки досвід спілкування з реальними людьми і дослідження реальних проблем зводиться дуже часто до читання статей або книжок. Таким чином, суб’єктивне сприйняття своєї дійсності повністю підміняється суб’єктивним сприйняттям суб’єктивного сприйняття іншої дійсності іншою людиною.

Мене передьоргує, коли хтось починає казати, наприклад, що релігія померла, цитуючи якогось чергового філософа. Одразу видно, що людина з-за “умних томів” давно не вставала, а якщо вставала, то недалеко від них втекла. Щоби знати, чи релігія мертва, треба сходити бодай разок на богослужіння до якоїсь церкви/синагоги/мечеті, або поспілкуватися із атеїстом, який дискутував про релігію із вірянами.

Є маса людей які на цей абзац почнуть відповідати щось в стилі “Але ж так сказав Той-то!” або “Релігія померла концептуально (а не фактично)”. Проблема в тому, що я просто більше вже не бачу сенсу сперечатися з такими людьми. Ще навіть наприкінці бакалаврату я бачив сенс, зараз – уже ні. Кілька років в оточенні філософів та політологів мене навчили, що теоретично довести можна будь-що. Це як діалектика. Але діалектика doesn’t put the money on the table – вона не вилікує хвороб, не нагодує дітей Африки, не створить щасливих сімей, не примирить мусульман із іудеями, не відремонтує станцію аерації в Бортничах.

Наше енциклопедичне визначення завершується так: “використовувати знання для зміни світу навколо себе“. Я завжди ставлю у приклад дипломну роботу Патона, на основі якої зробили Міст закоханих в Маріїнському парку. А чи змінюється щось на основі багатотисячних дипломних чи навіть кандидатських робіт армії теоретиків?

Отже, інтелект, самовідданий чи маніпулятивний, без практичного застосування нічого не вартий. Хоча, це все, безумовно, лише питання моїх цінностей – те, що не дає користі для інших людей – це або хобі, або злочин. От тільки чому платники податків мають платити за чиєсь хобі?

Advertisements