Читаю про тюрму, де сидітиме Андерс Брейвік. 21 рік за вбивство 77 людей. Трикімнатна камера з тренажерами та кабінетом, можливість прогулюватися у внутрішньому дворі в’язниці. Два суттєві мінуси – обмежені можливості спілкування із рідними та друзями, відсутність Інтернету.

Гуманісти ставлять цю в’язницю в приклад, мовляв “от на Заході навіть до терориста ставляться так, що він має бути перевихований, а не покараний”. Звісно, таким в’язницям протиставляються наші заклади утримання, подібні до Лук’янівського СІЗО.

Як поборник збалансованості та здорового глузду, вбачаю у обох версіях тюремних систем шалені вади. Це вади, передусім, світоглядного типу: ми ніби маємо обрати між безумовною, лютою ненавистю до людини та абсолютним прощенням навіть тоді, коли людина не збирається ані каятися, ані вибачатися, ані утримуватися від повторення злочину. Саме поняття “пенітенціарна служба” говорить про penitenceпокаяння, а не покарання. В українському контексті це просто лицемірно. Наша пенітенціарна служба – це саме той “дорогий спосіб зробити поганих (а часто і хороших) людей дуже поганими” або просто знищити їх морально і фізично. Я вже не кажу про тупість нашого законодавства, коли подібні терміни у фактично однакових умовах відсиджують і вбивці, і грабіжники, і ґвалтівники, і крадії, і шахраї. Після перебування в умовах наших тюрем вихід цих людей на свободу simply makes no sense.

Проте чи краща система в Європі? Слід визнати, вона дійсно значно ближча до системи покаяння, ніж до системи знищення. Але дайте собі чесну відповідь: чи розкається неонацист (що став у певних колах героєм) за відсутності Інтернету та можливості прогулюватися в парку? Так, він не є володарем свого життя нині, так, він обмежений у свободі пересування і висловлення своїх думок на широкий загал, але описи європейських тюрем, і зокрема камери Брейвіка, кращі за описи багатьох квартир, які доступні для найму в Києві (за проживання в яких, до речі, часто просять по 150% середньої по Україні зарплати на місяць). Якщо порівнювати ці тюрми із житловими умовами в більшості африканських та половині азійських країн, то це взагалі не відсидка, а просто затяжний відпочинок у готелі з поламаним вай-фаєм.

В одному з моїх попередніх записів гуманісти доводили, що головне, чим розплачується злочинець – це час. Час перебування у в’язниці. Окей, хто вважає, що 21 рік – це справедлива розплата за 77 людських життів? Хто взагалі вважає, що переводити людські життя в роки відсидки – це… гуманно? В різних записах я припускав, що людина має пропорційно заплатити своїми стражданнями або, краще, компенсувати їх постраждалим/близьким/суспільству. Але Брейвік, вочевидь, страждатиме мало і нічого компенсовувати нікому не стане. Відтак, у мене виникає питання, чи він взагалі реально відбуває покарання?

Існує гігантська прірва між прощенням та вседозволеністю. Прощення передбачає наявність правил, порушення яких тягне за собою болісні наслідки (покарання), інакше, якби покарання не було болісним, толку просити про прощення? Толку каятися перед Богом, якщо немає пекла? Європейський гуманізм породив мультикультуралізм, який, в свою чергу, породив ті проблеми європейського суспільства, проти яких повстав Брейвік. І нині цей же гуманізм потурає вседозволеності неонациста. Іншими словами, тотальна лібералізація лише сприяє вільному зростанню тоталітаризму. З такими тюрмами Брейвік – далеко не останній терорист Європи.

Advertisements