Я щойно усвідомив, наскільки великим буває психологічний ступор, коли якісь речі, які я зазвичай роблю для себе – просто заради задоволення, грошей чи відчуття самореалізації – стає робити важче, коли починаєш їх виконувати як частину певного випробування, навчального завдання.

Сама суть журналістики (якщо трошки спростити) полягає в тому, щоби розповідати людям щось, що ти знаєш, а вони ні. Ми всі це робимо, ми всі поширюємо інформацію, і якщо ми тільки не є бабушками на лавочці, то ми стараємося поширювати інформацію правдиву, цікаву і актуальну – щоби наші друзі хотіли проводити з нами більше часу, щоби ми самі відчували себе розумними і т. д. Коли мені вперше почали платити за інформацію, я почав ставитися до її здобуття та подачі серйозніше, нервовіше, але я бачив перед собою певну ціль і умови її досягнення. Щойно постали формальні академічні вимоги, мені стало важко навіть усно відповідати на питання типу “Як у тебе настрій?”.

І ось мені задають завдання: написати запис до блогу. Запис! ДО БЛОГУ! Це те, що я і так роблю ось уже 4 роки по кілька разів на тиждень. Простіше за запис до блогу – це хіба що задати мені пограти в якусь гру чи почитати Біблію вголос. Та не все так просто…

Мої записи з часом кращають. Принаймні якщо порівнювати пости на Вордпресі з тим, що я творив на ЖЖ, прогрес очевидний. Мене щодня читають десятки, а іноді і сотні людей. Мені неодноразово замовляли записи, які на Дамітріанстві хотіли побачити глибоко шановані мною постійні читачі. І ніби ж непогано писав я весь цей час, правда? Ну ПРАВДА Ж??

Але ось мені задають завдання – написати на дуже конкретну (але не вкрай цікаву) тему, написати за доволі чіткими умовами і до конкретного дед-лайну… І я гублюся! Я думаю над тим, що мені написати в першому рядку, і я вже не хочу писати нічого і ніколи, я хочу заховатися під ковдру і там проспати кілька діб, а прокинутися вже в зовсім іншій реальності, де я є канадським дроворубом або корсиканським мафіозі і до журналістики, піару, медіа та Інтернету маю мінімум стосунку. Що це? Можливо, я глибоко всередині бунтівний художник, який не може сприймати чітких вимог? Це якийсь нонсенс.Чи мене гнітить той факт, що я роблю це не задля задоволення і не задля заробітку, а заради навчання? І чому мені так переконливо здається, що якби від якості матеріалу залежало моє фізичне життя, я би нервував менше?…

Карочє, ви маєте сумнівну радість мої терзання  споглядати тут. Будь-які відгуки вітаються і там, і в моїй скромній обителі. А ще я хочу дуже подякувати всім хоробрим людям, які погодилися надати коментарі і дозволили себе сфотографувати задля створення цього матеріалу.

Advertisements