Знеславлений

Ви любите ігри, в яких є можливість читати книжки, доцільність підслуховувати розмови та необхідність заглядати крізь шпаринку, перш ніж зайти в кімнату? Якщо так, то Dishonored вам сподобається.

Місто Дануолл – столиця могутньої Імперії, що править над усім цивілізованим світом. Місто піднялося до величі і слави завдяки китовому маслу, яке навчилися видобувати підприємливі жителі міста. Але нині Дануолл лежить в руїнах. Третина його жителів померли від епідемії невідомої хвороби, а правителька міста імператриця Джессамін гине від рук найманих убивць. Емілі, маленька дочка імператриці безслідно зникає, а в усьому звинувачують її найближчого радника (і, за сумісництвом, головного героя) Корво. В країні встановлюється диктатура в особі колишнього голови розвідки.

За півроку після свого ув’язнення головний герой отримує шанс на втечу і… далі вам вибирати: помсту своїм кривдникам чи порятунок законної спадкоємиці престолу.

Дві сторони однієї монети

Це перша гра в моєму житті, в яку я почав грати на високій складності – настільки я боявся, що вона виявиться надто простою. Автори Dishonored обіцяли дуже багато, складно було повірити, що їм вдасться зробити хоча би половину. Але, на превелике щастя, гра вийшла майже без дьогтю.

Dishonored вельми потужно руйнує задоволення від відеоігор. В тому сенсі, що після неї навіть на наступний день важко просто сісти за якусь іншу, навіть хорошу, але легковажнішу гру. Це як після концерту Баха слухати Океан Ельзи. І вкрай важливо, що глибина іграшки продиктована не стільки сюжетом, скільки самим геймплеєм.

В Dishonored розробники вклали одразу дві принципово різні іграшки. Одна з них – це партизанське відчайдушне рубилово з гранатами, пастками, насиланням пацюків та перестрілками з піштолів. До речі, про піштолі! Це вам не пукалки, які ми повсюдно бачимо в кожній грі, це справжні ручні гармати! Люди помирають переважно від одного-двох влучань (нечуваний раніше реалізм людської смертності!), а шум від кожного пострілу такий, що біжи-ховайся.

Проте, ви маєте пам’ятати, що кожен труп збільшує популяцію пацюків, пацюки розповсюджують чуму і тим збільшують кількість хворих, кількість хворих змушує владу вдаватися до посилення заходів безпеки в місті. Тобто чим більше ви вбиваєте, тим більшу кількість краще озброєних охоронців зустрінете на своєму шляху в подальшому. Чим більш охоронців – тим важче вам буде уникнути з ними сутички, тим важче вам буде зберегти їхні життя, тим більше пацюків, хворих, нових охоронців. Як нескладно здогадатися, вбивство – це слизька дошка. І чим більше ви сповзаєте по ній, тим більше місто навколо вас буде подібним до пекельного цвинтаря.

І ось тут ми знаходимо гру №2, себто справжній Dishonored з усім, що в нього закладено. Це гра, в якій замість піштоля ми використовуємо стріли з транквілізатором. Гра, в якій замість того, щоби рватися напролом через парадні двері, ми тишком-нишком пролазимо через підвал або через дах. Це гра, в якій ми не спішимо прорватися до тіла жертви, натомість ми ретельно нишпоримо в кожному закутку в пошуках альтернативного, не смертельного способу позбутися наших опонентів. Найголовніше, це гра, в якій ми усвідомлюємо, що охоронці – це просто люди, які виконують свою роботу. Можливо, дехто з них реально заслуговує на болісну смерть, але не нам вирішувати цю їх долю, хоча б тому, що така біологія міста: завдавши болю їм, в кінцевому рахунку, ми ускладнимо життя собі.

Головний маркетинговий слоган Dishonored твердить: “Помста вирішує все”. Але насправді гра вчить нас, що помста не вирішує майже нічого, особливо якщо це просто гнів зігнаний на випадковому волоцюзі, що попався вам під гарячу руку. Гра спокушає нас убити. Це легко, у нас для цього величезний арсенал і сотні можливостей. Але якщо головний герой хоче справді врятувати місто, а не лише помножити свій біль і розповсюдити його серед інших, він має утриматися від спокуси.

Незадовго після своєї втечі з в’язниці Корво зустрічає Аутсайдера. Це місцевий аналог диявола, релігія Імперії асоціює його із силами хаосу, хоча слова і дії Аутсайдера усіляко показують, що хаос і руйнація не є для нього самоціллю. Аутсайдер рівноцінно хвалить Корво як за жорстокість, так і за здатність прощати своїм найгіршим ворогам. Такий-от постмодерн. Аутсайдер дарує головному герою надприродні здібності, точніше, він їх “продає” за старовинні руни та талісмани, які можна знайти в будь-якому куточку міста. Але робить це він радше просто для прискорення подій, ніж для зміни їх плину.

Живий світ

Людям, для яких кількість FPS та крутота шейдерів є основними показниками якості гри, навряд чи є що робити в Dishonored. І це зовсім не значить, що графіка тут погана. Просто автори не ставили собі за мету ультрареалістичну деталізацію. Навпаки, фігури промальовані мультяшно і навіть трошки карикатурно, але це аж ніяк не робить гру менш серйозною чи менш реалістичною. Навпаки, особливий стиль добре запам’ятовується і допомагає краще заглибитися в світ іграшки.

Надзвичайно радує увага до другорядних персонажів. За кожним із них – своя історія. Скажена старушенція із окраїни раптово виявляється колишньою фавориткою давно спочилого короля. По крихтах ми збираємо відомості про її конфлікт із місцевою мафією. Наш знайомий вчений намагається розібратися в любовному трикутнику. Одного з головних винуватців смерті імператриці, замість того, щоб убити, я зробив вигнанцем і через деякий час зустрів його хворого в зараженому районі.

Та що там другорядні персонажі! Тут навіть масовка прописана глибоко і людяно. В записках місцевого священства дізнаємося про тугу одного з них за родиною, страх іншого, що його сестра може виявитися відьмою, амбіції третього стати наглядачем у псарні. Одна з речей, яку ми отримуємо від Аутсайдера – це механічне серце-компас, за допомогою якого ми можемо прослухати історії про будь-якого персонажа, що знаходиться поруч: один із хворих на чуму бачив смерть всіх своїх рідних, перш ніж захворів сам, один із охоронців сумує за днями, коли він служив на кораблі, вуличний торговець ретельно приховує, що колись відмотав великий термін у в’язниці і т. д.

Але Dishonored – це не лише люди. Це і все місто, і весь світ, який його оточує. Часто ми натикаємося на карти і книжки з розповідями про підвладні Імперії острови (кожен зі своєю специфічною культурою) та нещодавно відкритий континент Пандиссія. Дуже хотілося би, щоб автори зробили продовження іграшки, в якому можна було би відвідати сади сонячного Серконоса або шахти засніженої Тівії.

Так, це все дрібниці, але гра своєю атмосферою завдячує саме таким дрібницям.

Цитування

Dishonored повна “цитат” з багатьох інших хороших ігор. Дивовижно те, що ці “цитати” не виглядають плагіатом чи наслідками творчого виснаження, вони дуже органічно вписуються одне в одне, а всі разом у гру в цілому. Я спробую навести лише найяскравіші приклади.

Half-Life 2

Найочевиднішою, найгрубішою “цитатою” є металеві стіни. Пам’ятаєте, як Цитадель у другій “Халфі” відгороджувала секції City 17 одну від одної? Те саме тут, тільки стіни трошки більш кольорові. Та і “високі хлопці” Дануоллу в бою поводять себе ідентично до “страйдерів”, яких не один десяток у “Халфі” поклав Гордон Фрімен. В цих збігах немає нічого дивного, адже дизайном Дануоллу займався Віктор Антонов – автор все того ж City 17.

Гідна альтернатива G-Man’у – Аутсайдер. Як і G-Man, він допомагає головному герою, він лишається загадкою, яку автори так і не розкривають нам до кінця, він з’являється періодично в певних місцях і часто виникає сумнів, чи він взагалі реальний, а чи це просто симптом чуми у головного героя. Щоправда, на відміну від G-Man’а, Аутсайдер є радше спостерігачем, коментатором, але навряд чи зацікавленою особою чи суддею.

Deus Ex

Від першого Деус Ексу взято здатність вдосконалювати свого героя не через “досвід”, а через спеціальні засоби. Якщо в Деус Ексі це були біомеханічні імплантанти, то в Dishonored це вже згадувані руни. Також маємо подібний принцип проходження локацій: до деяких ми повертаємося через певний час. Окрім того, в більшості місць ми маємо як ворогів, так і нейтральних персонажів.

Bioshock

Дануолл, як і Rapture City, піднявся завдяки технологічному прогресу, але занепав через жадібність людей. Атмосфера втраченої людяності та вивітреної розкоші, туга за старими добрими днями. Як і в Біошоку, наприкінці ми побачимо один із трьох фіналів, рівень депресивності якого виражається в погодних умовах. Але тут асоціація не обмежується тими частинами Біошоку, які вже вийшли. З Біошок Інфініт, яка скоро має вийти, нас поєднує наближена до мультиплікаційної графіка, а також обов’язок врятувати молоду дівчину, від якої багато залежить.

Thief

Якщо Dishonored пропагує принцип “Не убий”, принцип “Не вкради” радше порушується. Як зруйновані і давно покинуті будинки, так і маєтки багатіїв, часто містять і дорогі принади на кшталт картин, перлин, декоративних підносів, злитків, і просто потрібні в побуті речі, як то медичні трави або мідний дріт. Все це конвертується в гроші. Також майже кожен рівень містить сейф – якщо знати код, можна знайти купу корисного.

Assassin’s Creed

Каптур, періодична необхідність лазити по стінах, лезо у якості головної зброї, геніальний вчений, який клепає для нас зброю з підручних засобів, завдання вбивати осіб, наділених владою – ці речі стали майже банальними завдяки AC, тепер вони отримують нове життя і нове дихання в Dishonored.

Мор. Утопия

Неочікувано, правда? Цілеспрямоване чи мимовільне, але цитування цієї іграшки помітне. Принаймні, ось які спільності ми маємо:

• чуму невідомого походження,
• агресивних пацюків,
• хворих, яким треба було би якось допомогти, але які кидаються на вас,
• правителів міста, які борються між собою за владу при тому, що їх підопічні гинуть щодня тисячами,
• а ще ми маємо місто, існування якого повністю залежить від тваринницького промислу. В “Утопии” це були корови, в Dishonored це кити.

Декілька грамів дьогтю

Все ж таки, Dishonored має декілька вад, які трошки псують враження та лишають відчуття недоконаності і навіть поспіху авторів у виготовленні шедевру, який поспіху не терпить.

Найбільша проблема – це фінал. Він не те, що поганий, радше просто не дороблений.

Попри всю охорону, яка там є, фінальна локація дуже пуста, особливо, у порівнянні з усіма попередніми. Ми майже не зустрічаємо записок, цікавих дрібниць чи потаємних куточків.

Також, цілком очевидно, що сюжет обривається раніше, ніж він мав би. Проблема і в тому, що гра трошки закоротка. Останні три наші жертви надто зручно зібрані разом у кінцевій локації, а там так і напрошується ще, як мінімум візит до Парламенту для утвердження своєї влади.

Нарешті, у фіналі, який нам показують наприкінці, пояснюється, що трапилося з країною внаслідок всіх ваших дій. Але в кожному з трьох варіантів фіналу це пояснення надто лаконічне. Особисто мені дуже бракувало деталей про те, як вплинуло на Дануолл те, що я лишив в живих Лорда Регента, що трапилося з леді Бойл, чи стало комусь жити краще від того, що я відмовився виконувати завдання Ганчірної Бабці… Логіка всієї гри вимагає повнішої розповіді.

Крім того, поєднання жорстокого та обережного стилів гри іноді набуває нелогічних форм. Як то час від часу головному герою дякують за те, що він виконав завдання нікого не вбивши і жодного разу не засвітившись, але при цьому дарують… гранату чи якесь вдосконалення для піштоля. Дивно. При цьому, якщо ви є прихильником обережного стилю, більшість речей, які ви можете купити втрачають сенс. Реально потрібними із десяти можливостей, які надає Аутсайдер, я би назвав три-чотири. З близько трьох десятків апгрейдів для спорядження корисними є шість. Наприкінці гри я мав понад 6000 золотих і не знав, куди їх діти.

Але я хочу підкреслити: ці недоліки не можуть перекреслити цінності того хорошого, що у цій грі є. За перше проходження я вбив дев’ятьох людей. Мені прикро визнавати, що смерті п’яти-шести з них можна було легко уникнути. Мені приємно визнавати, що вбитих я пам’ятаю мало не в обличчя.

Висновок: це грандіозна гра, яка змушує думати і відчувати, прагнути побачити більше привідкритого для нас багатого віртуального світу і щиро співпереживати його мешканцям. Це дуже достойне продовження найкращих досягнень легендарних серій Deus Ex, Thief та Bioshock. Автори відкусили трошки більше, ніж змогли прожувати, тому цей шедевр має недопрацювання, але я маю велику надію, що за рік-два ми побачимо продовження цієї шикарної гри із більшим світом та новими, настільки ж живими героями.

МІНІМАЛЬНІ ТЕХНІЧНІ ВИМОГИ:

Celeron E1500 Dual-Core 2.2GHz

GeForce 315 512MB

3 GB RAM

 

Читайте про подібні ігри:

Mark of the Ninja

Hitman Absolution

Даний матеріал опубліковано на сайті DigiFun.