Подорож до Кракова

Хай якою нетривалою була наша з Оленою мандрівка до Польщі, у нас лишилася маса позитивних вражень. Навіть нетривала мандрівка – це завжди пригода і відпочинок, а мандрівка закордон – це ще й добряча чиста мізків.

Трошки подібна до України, тільки нормальна

Вся Польща в цілому мені видалася одним великим приватним сектором. Це чи не найбільша відмінність від України: в Польщі межа між міською смугою та сільською місцевістю вкрай малопомітна. В Польщі майже немає такого, що ти їдеш-їдеш-їдеш по якомусь лісі чи по полю, а навкруги нікого і нічого. Натомість тут майже скрізь стоять дуже подібні по суті, але відмінні за дизайном охайні двоповерхові будиночки з газоном та іноді парканчиком. Ці помешкання складають, щонайменше, дві третини приватних будинків, які я бачив через вікно автобуса. А от палаців із високими мурами чи мазанок-землянок майже не було. Ось вам соціальна рівність.

Взагалі, Польща – це одна з тієї половини країн світу, після відвідин яких повертатися додому просто сумно. Виникає купа питань, наприклад: чому наші вокзали не можуть бути схожими на кав’ярні, а не на помийні ями всього міста? Чому в наших громадських туалетах (ну хоча би у мегаполісах) не можна включати бодай іноді гарячу воду та прибирати частіше, ніж раз на місяць? Адже осьо, люди за нашим західним кордоном мають гарячу воду навіть на дрібних зупиночках і У ВСІХ їхніх бачків є нормальна кнопка, а не якесь драньтя, до якого без саперної команди страшно підійти!

І ще у Польщі скрізь шикарні дороги. Щоправда, ось тут я подумав: це добре, що у нас на дорогах ями, адже були би у нас польські дороги, то наші шизануті водії гасали би під 200 км/г і аварій було би ще більше.

Але годі про Україну, оскільки це єдине, що в цій подорожі мене реально засмутило.

Єдина річ, яка для мене лишається загадкою Річі Посполитої – це паркани, які стоять уздовж доброї третини польських доріг. Стандартні зеленкуваті, схожі на наші будівельні огорожі, але також іноді жовті чи навіть прозорі із зображенням птахів. Спершу я думав, що їх ставлять собі господарі, у яких нема грошей на щось більш індивідуальне, коли хочеться відгородитися від газів та шуму дороги. Але потім я побачив, що десятки секцій також огорож стоять вздовж магістралей. В чому ж річ?

А ще у Польщі є мережа ресторанів “Хлопське їдло”. По формату дуже нагадує нашу Пузату Хату, але тут обслуговують офіціанти, їжа дорожча, а порції величезні. Так, першого дня ми з Оленкою з незвички вирішили замовити і ковбаску, і варенички, і млинці, і деруни. Скоро виявилося, що нам ще безкоштовно надається набір хліба з сиром та смачним смальцем. Під кінець ми вже просто не могли їсти. Втім, мене більше здивувала інше: здебільшого у Хлопському їдлі грає якась польська музика, як народна, так і сучасна. Але раптом ми почули козацьку пісню українською. Це було неочікувано. І… гаразд, це друга загадка Річі Посполитою, за розгадкою якої я повернуся колись туди знову.

Місто замків

Краків – дуже зручне місто. Більшість його пам’яток сконцентровані в історичному центрі, який просторово далекий від центру бізнесового, що сприяє затишній атмосфері на вузеньких древніх вуличках. Та і вокзали обидва зовсім поруч із історичним центром – до більшості тутешніх готелів можна легко дістатися за 20 хвилин. Час від часу на вулицях можна натрапити на карту району із уже запропонованим маршрутом для самостійної екскурсії.

Іноді складається враження, ніби третина будівель Кракова – це якісь середньовічні форти та фортифікації. Атмосфера минулих епох надзвичайно потужна, хоча більшість “середньовічних” споруд насправді збудовані в 16-му столітті та пізніше. Окрім замку на Вавелі, майже кожен старий собор з його прибудовами та підсобними приміщеннями являє собою своєрідну фортецю. Корпуси Ягелонського університету трохи губляться за розмаїттям величних будівель в стилі готики, класицизму та бароко. Поляки дійсно вміють берегти старовинні речі!

Саме оця маса старовинних замкоподібних архітектурних творів викликає враження, що Польща – це велика, могутня і древня держава. І вже стає без різниці, скільки разів і хто їх завойовував і як довго тримав під своєю владою – якщо ця архітектура збереглася, жодна окупація не могла сильно викривити чи зламати національний дух.

У поляків є такий собі неакцентований культ Йоана Павла ІІ. Будь-яка будівля, де цей польський понтифік вчився, жив чи працював бодай пару місяців, оздоблена його портретом та пам’ятним знаком. Будь-який стенд із сувенірами має чи то фігурку, чи то портрет Кароля Войтили. Більші храми мають відповідну статую у своєму дворі.

Інша цікава річ, специфічна саме для Кракова – це дракони. Вочевидь, поляки здогадалися, що аби змусити туриста ходити своїм містом, треба зацікавити його пошуками. У Вроцлаві шукають спеціально зроблених для того гномів, а у Кракові шукають драконів.

За легендою, дракон дуже заважав жителям поселення, вимагав від них жертвоприношення худобу, або, в іншому разі, він став би їсти жителів міста, але правитель на ім’я Кракус допетрав одного дня нагодувати дракона замість худоби шматками сірки, загорнутої у хутро. Відтак дракон нажерся сірки і вигорів ізсередини.

На багатьох будівлях міста зображено драконів, не з якимсь єдиним умислом, тому вони всі дуже різні. Проте і в цьому випадку вам радо допоможуть – продадуть карту з позначками, де шукати драконів, включно із найбільшим, який стоїть між замком та Віслою.

Відвідали ми і єврейський район Казімірц. Тільки не плутайте його із гетто часів світової війни, яке знаходилося на іншому березі Вісли. Казімірц має декілька синагог, досить гарних. Я також хотів послухати єврейський джаз у клезмерських клубах, але у нас трошки забракло часу на це, та і я не знав жодних адрес, де краще його слухати і коли.

Що ж до гетто, на його місці нині перебуває звичайний житловий район, хоча окремі будівлі відмічені особливими дошками. Якщо вірити вуличним картам, будинків, які були свідками подій 1941-44 років, лишилося всього близько десятка і нині в них живуть люди.

З візиту на фабрику Шиндлера я дізнався для себе чимало нового про історію Польщі, хоча про самого Оскара Шиндлера в експозиції йшлося зовсім трошки. Цікаво, що більшість експонатів музею – це тексти, а відтак їх треба читати. Екскурсовод за таких обставин виглядав би недоречно – виставка заохочує активно і самостійно заглибитися в атмосферу кінця 30-их, початку 40-их років, а не лишатися просто пасивним слухачем.

І щоби не закінчувати на сумній ноті: на Віслі зараз живуть лебеді! При чому це не один чи два, там їх кілька десятків, а з лебедятами та качками – то й пару сотень набереться! Думаю, їх хтось підгодовує, бо не знаю, з якого б то дива ці птахи так масово жили посеред міста, хай навіть настільки затишного і красивого, як Краків.

Ось така у нас видалася мандрівка. Значно коротша, ніж хотілося би (я би не відмовився від окремого тижня просто щоби повалятися на цьому шикарному матраці в готелі та попід’їдати їхні сніданки), але від того не менш чарівна. Від себе раджу всім їздити до країн ЦСЄ частіше.

Читайте про мої свіжіші подорожі:

1. Ополе
2. Маастрихт і Брюґґе
3. Мадрид
4. Вормс
5. Вулканайфель

Реклама