Вибачте за моє варварство, але як на мене, це історія про звичайну істеричку… хоча це офіційно визнана класика, а найсвіжіша екранізація роману таки варта перегляду.

Врода головної героїні (Кейра Найтлі) вражає.

Одразу кажу: оригіналу не читав, але зі слів своєї дружини знаю, що кіно досить близьке до тексту оригіналу. У самих подіях стрічки чи грі акторів я не побачив жодного чужорідного привнесення в атмосферу епохи, змальованої у творі. Окрім того, хоча багато хто ніби скаржився на якесь стереотипізоване зображення Росії, я би навпаки сказав, що це чи не перший американський фільм, у якому чітко показано, що в Росії бувають весна і літо, і що в ХІХ столітті це була поважна імперія на рівні з державами Європи. Єдиний суттєвий ляп, який можна помітити в роботі американців – акцент у виконавців російських закадрових пісень. Хоча і тут я певен, не всі б із вас на це звернули увагу, якби я цього не написав.

Правда, він схожий на якогось радянського актора? Нагадайте прізвище.

Першу чверть фільму у мене було враження, що його знав Тім Бартон: події відбуваються дуже динамічно, але з дрібкою сюрреалізму та магічного реалізму. Принаймні таке враження складається тому, що більшість подій у фільмі відбуваються у театральній залі, яку, щоправда, постійно дуже помітно переобладнують, але при цьому камера майже не намагається нас обманути: декорації зроблені демонстративно… ні, не фальшивими, радше просто декоративними. Люди завмирають і затихають, коли між головними героями відбувається важливий діалог, звуки справжнього потяга супроводжуються відеорядом іграшкової залізниці тощо. І це все, як на мене, просто шикарно. Втім, є і декілька локацій поза межами театру, які відбирають від глядача клаустрофобію та враження награності, натомість відкривають ніби альтернативний світ, який знаходиться поза межами великосвітських Петербурга та Москви.

Чоловіка Анни грає Джуд Ло. Вишукано грає, маю вам сказати.

Проте вже ближче до середини фільму, коли починаються проблеми, темпоритм змінюється дуже помітно: замість лаконічних, але змістовних розмов ми чуємо все більше затяжних напівмовчазних сімейних сварок. Можливо, я просто не люблю сімейні сварки. Я одразу підсвідомо починаю шукати в них корінь проблеми та способи його викорінення. І ця моя риса неодмінно приводить до думки, що головна героїня – просто істерична жінка з поганим характером, адже, зрештою, – спробую утриматися від спойлерів – з нею не трапляється більшість тих всіх поганих речей, які із жінками за її обставин трапляються і в книгах, і в реальному житті, і в ХІХ столітті, і сьогодні. Та їй треба дякувати Богу щоденно, що вона не опинилася сама-самісінька на вулиці без копійки в кишені! Але нєєєє! Треба ото попсихувати, поістеричити, попсувати усім навколо нерви! Оце в такі моменти я стаю дуже лівий, бо так і напрошується сказати, що багаті з жиру бісяться! …Але вибачте, я захопився.

Правильна пара.

Пристрастям, від яких потерпають головні герої, протиставляється (принаймні до певної міри) Костя Лєвін, який поступово відкриває для себе мудрість простого життя, вчиться від своїх друзів, від своїх кріпосних, від кохання усього свого життя. Йому вдається дотриматися балансу між життям землевласника та порозумінням з простими людьми, і саме з нього тут хочеться брати приклад.

Попри те, що актори, як видаються, лише починають відкривати для себе толстовські мудрості, образи вони передають правдоподібно. Принаймні настільки, наскільки це можливо у фільмі, що відбувається в театрі. За таких умов, передбачаю, що шанувальники класики можуть лишитися невдоволеними. Їм ще варто зважити, чи йти. А всім, хто не читав, сходити буде корисно.

Advertisements