Я згадую цих людей, коли мені хочеться здатися або коли виникає спокуса до конформізму. Це ті, кого не можна розчаровувати, ті, перед ким неодмінно слід тримати високу планку, ті, за кого я несу особливу відповідальність. Це моя публіка, для якої я граю свою роль у спектаклі під назвою “життя”.

We watch you!

Віра в себе для мене завжди була чимось сумнівним. Щонайменше, вона відгонить богоподібністю, а це самозакохано і ненависне Богові. Втім, очевидно, що “віра в себе” як “віра у власні сили, власний успіх та здійснення мрій” – це річ, яка нам усім потрібна щодня в здорових кількостях. Я був нездатний до такого роду віри, доки не зустрівся з людьми, які змогли повірити у мої сили за мене.

Це дивно, правда? Десь там всередині себе, затюканий ордою різнорідних ідіотів, ти усвідомлюєш, що все твоє життя, досягнення, страждання, плани – нікчемна і безсенсовна піщинка супроти всепоглинаючого, безмежного урагану дійсності. Але раптом ти дізнаєшся, що поруч є декілька людей, які вболівають за тебе і уважно слідкують за тим, що з тобою відбувається. Ці люди не ставлять оцінок “Добре” чи “Задовільно” за твої пригоди, вони не карають тебе, коли ти чиниш аморально, але саме усвідомлення, що настрій цих людей залежить від тебе, мотивує неочікувано сильно.

Важко сказати, з чого це почалося, але вперше я усвідомив присутність “споглядачів” ще на першому курсі – приблизно тоді я зауважив, як за мій успіх люди раділи, ніби це був їх успіх. Згадалася фраза когось відомого, що насправді твої друзі – не ті, хто з тобою, коли тобі погано, але ті, хто з тобою, коли тобі добре.

Пізніше було чимало епізодів, які ставали своєрідним серіалом – розвиток наших стосунків з Оленкою, захист диплому, моя робота в ПР тощо. Гадаю, як і в будь-якому серіалі, глядачі схильні асоціювати себе із його героями, тому для моїх “споглядачів” важливо, щоби у мене все було добре, але так само важливо, щоби я лишався достойною людиною, долав перешкоди, але при тому не скурвився. Саме тому я відчуваю відповідальність – я ніколи не можу знати, наскільки глибоким може бути розчарування моїх споглядачів, якщо мене спіткає у чомусь провал. Саме тому я не дозволяю собі опускати голову і примушую згадувати себе все хороше, чого мене вчили в Церкві та Академії, щоби продовжувати рухатися далі.

Чому споглядачі не є моїми спільниками? Чому вони лише споглядають? Тут можна говорити лише індивідуально про причини кожного. Хтось від мене географічно далеко, хтось уже не в тих літах, щоби воротити діла, хтось просто не підходить для тих проектів, якими я займаюся зараз. Вони не діють не тому, що не хочуть, а тому, що в їх зусиллях немає потреби. Втім коли ж така потреба виявляється і я гепаюся об підлогу під їх ногами, вони завжди простягають руку допомоги.

Я вдячний споглядачам за те, що вони є, і за те, що це єдині люди, яким я можу відповісти на питання “Як справи?” не формально, а по факту.

Advertisements