Політичні устрої

Якщо є щось, що я зрозумів із курсу Сергія Куделі “Теорія демократії” 2 роки тому, то це те, що демократія – це надзвичайно складне і розмите поняття, яке в реальному житті нерідко розігрує жорстокі жарти з цілими народами. Немає навіть якоїсь єдиної адекватної думки про те, в чому полягає демократичність. Й. Шумпетер вважає, що будь-яка країна, де верховних чиновників обирають загальним і чесним голосуванням – це демократія. Але його позицію критикують, мовляв, а от був Гітлер, а от є “демократії з прикметниками” – всілякі там фасадні, делегативні, перехідні та інші, по факту, авторитарні режими. Потім інша чималенька групка інтелектуалів говорить, що західні демократії – це ніякі не демократії, бо там всім заправляють корпорації, а вони ПАГАНІ! Потім хтось починає ділити демократії на президентські та парламентські, скоро виявляється, що президентські (всі, крім США) – це по факту диктатури, а парламентські – це машини, які годують бюрократію. Тоді якісь гуманісти починають казати, що демократія – це не лише вільні вибори, але і розвинута економіка. Тут уже в мене виникає запитання: чи не намагаються якісь фанати-демократи поставити “=” між словами “демократія” та “добро”?

Коротше, суть така, що межа між демократією та авторитаризмом в сучасному світі значно тонша, ніж між авторитаризмом та тоталітаризмом, які стільки людей так легко плутають. Тут мені ще згадався мій колишній колега-політолог Дмитро Веселов, який зазначав, що в реальному житті існує лише один вид режиму: конкурентна олігархія.

Не погоджуючись із Дмитром однозначно, я спробую, все ж таки, окреслити різні варіації конкурентних олігархій. За яким принципом ділитиму я режими? Та все за тим самим – відповідаючи на питання “Хто приймає рішення і на кого розповсюджується їх дія?”.

Феодалізм – багато хто вважає, що феодальні часи вже давно позаду, але країни пострадянського простору вперто вказують, що феодальний лад у суті своїй живе і досі. Феодалізмом я називаю пірамідальну структуру суспільства та держави, у якій президент/король/диктатор відіграє важливу роль. Себто він фактично має останнє слово у виробленні будь-яких суспільних правил – в силу суми своїх політичних ресурсів, окрім того, його посада надає формально широкі повноваження та здатність маніпулювати групами інтересів, себто олігархами, між якими поділена більша частина суспільних багатств. Втім, з іншого боку, правитель тримається на групах, якими він маніпулює, а відтак він від них залежний. По суті, він перебуває при владі лише в силу того, що групи, які під ним, довіряють одне одному менше, ніж йому, або в силу того, що він тримає під контролем більшість цих груп, належить до найпотужнішої з них, або в силу того, що в кожній групі на ключових місцях розташовані люди правителя.

Правитель та прихильні до нього групи в будь-якому разі намагатимуться обрати з-поміж себе та привести до влади “спадкоємців престолу”. Опозиція може існувати при феодалізмі, але, як правило, вона або в підпіллі, або серед оточення самого правителя – саме тому такі режими змінюються найчастіше або внаслідок революції, або внаслідок змови серед людей, які знаходяться при владі.

Елітархія – верховний правитель відсутній або виконує лише символічну роль і по факту нічого не значить. При цьому, фінансові та політичні ресурси сконцентровані в руках олігархів. Олігархія може бути відвертою (коли фактичні decision-makers посідають формальні посади) або тіньовою (коли парламент і уряд є лише найманими акторами). Фактор відвертості режиму означає, що рядовий виборець отримує шанс підтримати зародки опозиції серед правлячої еліти.

Передача влади за такого устрою відбувається майже постійно і водночас майже не відбувається. Відбувається майже постійно, адже інтереси сім’ї/хунти, яка перебуває при владі, можуть коригуватися, хтось може впасти в немилість, інші люди – піднятися. З іншого боку, принципова зміна кола decision-makers може статися лише за умов розколу всередині правлячої верхівки або появи якоїсь надзвичайно потужної альтернативної групи інтересів, здатної скинути попередніх правителів. Наслідки та імовірність реальної зміни режиму залежать напряму від рівня бюрократизації країни. Якщо бюрократизація висока, то навіть жорстоке повалення еліти не порушить суттєво функціонування суспільства, адже функціонування тримається на плечах апаратчиків. З іншого боку, висока забюрократизованість передбачає жахливе уповільнення будь-яких реформ, які не є централізовано нав’язуваними елітами згори.

Корпортократія – формально вища влада, як то президент або парламент, може існувати, але фактично вона великою мірою або й повністю залежить від корпорацій. Корпорації можуть змагатися між собою, але оскільки вони здебільшого панують над уже поділеними секторами ринку, їх змагання не є “змаганням багатьох мафій, коли маленькій людині добре”, це радше намагання укріпити власні позиції та не допустити до розростання дрібніших конкурентів.

Насправді, саме цей (а не попередній) тип режиму є найвигіднішим для олігархів, оскільки тут їх влада надзвичайно велика, а відповідальність надзвичайно обмежена. Оскільки немає єдиноосібного втілення системи, немає єдиного правителя або чітко визначеної групи осіб, які правлять, повалення режиму можливе лише у разі якихось надзвичайних економічних потрясінь. Щоправда, як показала світова криз 2008-2009 – найбагатші присвоїли собі ще більше в ході кризи, ніж мали до неї – знищити чи змінити систему на краще неймовірно важко.

Хуторянство – стан, характерний як для дуже добре розвинутих, так і для новонароджених демократій. Приклади: Дикий Захід, Росія 1990-их, дрібні країни на кшталт Швейцарії. Основна риса даного режиму – велика вага місцевого самоврядування. Більшість суспільних проблем вирішуються на рівні відповідного населеного пункту без обов’язкового звітування та координації рішень з вищими щаблями влади. Певна річ, такі стани здебільшого досягаються за федеративного устрою, де федеральна складова мінімально втручається у справи населення і грає у свої великі ігри більше на міжнародній арені, ніж на внутрішній.

Оскільки за таких умов населення має відносно невелику відстань до своїх обранців, зміна реальної влади відбувається здебільшого легко, швидко (адже для зміни влади не треба змінювати всю владу до самого верху) і без якихось трагічних наслідків для учасників політичної гри.

Анархія (пряма демократія) – утопічний стан, можливий лише на дуже нетривалий час у дуже нечисленних групах. Рішення ухвалюються загальним голосуванням, постійні правителі відсутні в принципі, тимчасові керівники можуть існувати лише задля виконання технічних завдань. Питання про передачу влади не стоїть. В реальності такий режим існує хіба що всередині правлячих кіл за режиму елітархії або у якихось комунах хіпі.

Ідеократія – влада будь-якої організованої групи носіїв певної догматичної ідеї. Реальні приклади – СРСР 1920-1930-их, нацистська Німеччина, теократичні держави та спільноти. Підкреслю, що ідеологічність тут слід сприймати в найширшому сенсі цього слова. Як показує мій досвід, якби до влади прийшли спеціалісти з кількісного контент-аналізу, це теж була би ідеократія, причому дуже жорстка. Принципова відмінність ідеократії від елітархії: центральна роль ідеології. По-перше, необхідно, щоби ідеологія сповідувалася широкими верствами, за інших умов немає причин, чому проповідники ідеології будуть знаходитися на верхівці. По-друге, самі правителі можуть стати жертвами своєї ідеології, якщо їх буде спіймано на якомусь відвертому її порушенні.

Певна річ, за такого режиму зміна влади може відбутися лише за умов розвінчання ідеології. Оскільки це дуже непросто, частіше сама ідеологія вироджується та формалізується, що потім і призводить до занепаду і зміни режиму.

***

На мою думку, Прикордонія зараз на межі феодалізму та елітархії. Але, як і вся ця класифікація, це лише моє суб’єктивне уявлення, яке потребує деталізації, систематизації та структурно-стилістичного доопрацювання.

Наостанок, не зайвим буде підкреслити, що я не намагався зобразити режими в хороший чи поганий спосіб. Елітархія може бути як “доброю” аристократією, за якої реальні керівники держави відчувають свою колективну відповідальність за її майбутнє, і “злою” олігархією, за якої сильні світу сього просто розграбовують усе, що можуть, просто тому, що вони можуть. Корпортократія в теорії має бути обов’язково злою, технократичною і тоталітарною, але на прикладі західних країн, ми бачимо, наскільки добре в таких країнах можуть жити люди. Анархія в теорії є ідеалом рівності та свободи, а на практиці вона аж до кінця ХХ століття була провальною. І вже геть наприкінці додам, що робити будь-які класифікації з добрими та поганими режимами – це неправильно, бо не режим визначає, який він, а якість людей, які втілюють цей режим у життя.