Біошок Безмежний

Мені й досі треба відійти від усього побаченого тут… (В цьому огляді відсутні спойлери, але присутні попередження, які допоможуть гравцям бути готовими до цієї гри).

По-перше, тим, хто не грав у попередні два Біошоки, раджу зіграти. Принаймні в першу. То були непогані ігри, та і зрозуміти багато чого в Bioshock Infinite (як і в цій моїй рецензії) буде легше тому, хто знайомий із серією.

Зміна антуражу

Замість похмурих коридорів мегаполісу на дні океану, ми потрапляємо до міста, що ширяє понад хмарами. І це вже не 1960-ий, це 1912-ий. Наприкінці ХІХ століття США запускає в небо ціле місто і називає його Колумбією. Колумбія мала бути символом всього, що зробило США великою та успішною країною. Очевидно, що наприкінці ХІХ століття США ще не були процвітаючою державою світового рівня. Так само очевидно, що і досі немає жодної технології, яка би дозволила тримати в повітрі ціле місто, надто протягом 20-ти років. Але опустимо всі історичні невідповідності та технологічну фантастику цього проекту, адже зрештою, вся серія Біошоку побудована на альтернативній історичній реальності та стимпанковій науковій фантастиці.

Клаустрофобічне усвідомлення того, що будь-якої хвилини на твої плечі може впасти цілий океан, змінюється страхом оступитися та пролетіти бозна-скільки кілометрів із небес до земної тверді. Проте найбільш разюча зміна антуражу не в цьому. Якщо підводне Вознесіння (Rapture City) ми спостерігали вже після того, як тамтешній утопічний проект став нічним кошмаром, то в ході цієї гри ми є свідками, а подекуди і каталізаторами перетворення раю на пекло. Хоча візуально попередній Біошок був значно подібнішим на хоррор (мутовані і божевільні жителі, майже повна відсутність союзників і, знову ж таки, клаустрофобія), Infinite особисто для мене виявився багато в чому страшнішим саме тому, що ми бачимо адекватних мирних жителів, яких розстрілюють, ми бачимо звичайних людей, які чинять невимовні звірства, і ми безсило спостерігаємо та долучаємося до деградації.

Праві та ліві

Вже традиційно, події гри розгортаються навколо утопії, що згодом перетворюється на антиутопію. Цього разу нам представлені одразу дві ідеологічні сили, кожна з яких не викликає особливої симпатії. З одного боку, ми маємо офіційну владу міста – Засновників (Founders), які представляють собою суміш релігійних фундаменталістів, расистів та жадібних капіталістів. У місті діє культ Ворона, що дуже подібний на Ку-Клукс-Клан. Для “кольорових” та ірландців відводяться спеціальні окремі туалети. Робітничі квартали повторюють усі жахи життя пролетарів ХІХ століття, описані Марксом. І хоча слово “Ісус” вживається у грі АЖ двічі чи тричі, реальною релігією Колумбії є не стільки християнство, скільки його викривлена форма, де місце Бога заступили батьки-засновники Вашингтон, Джефферсон та Франклін, а також правитель міста пророк Захарій Комсток.

З іншого боку, владі Колумбії протистоїть революційний Голос Народу (Vox Populi), який змальовує більшовизм у всіх його найгірших проявах.

Нескладно здогадатися, що Біошок висміює дві найбільші партії США, “фашистів”-Республіканців та “комуністів”-Демократів, жартома змінюючи їх кольори місцями. Також гра висміює будь-які ідеологічні течії, дії яких починають суперечити символам і принципам, з яких ці течії виросли. Vox Populi, наприклад, використовують в бою моторизовану ляльку Лінкольна, хоча Лінкольн насправді був проти Громадянської війни і до останнього сподівався, що кровопролиття вдасться уникнути. З іншого боку, Засновники релігійно поклоняються особам, основне досягнення яких – створення держави без довічних правителів і з відділенням церкви від держави.

Звісно, гумору тут сумний, оскільки прості люди між двох радикальних вогнів не мають шансу вижити, як і немає жодних зовнішніх сил чи федерального уряду, який міг би усмирити сторони конфлікту. Обмежені можливості евакуюватися з міста. Не побоюся цього порівняння, але навіть Дануолл із його чумою не виглядав настільки безнадійно.

Суттєва проблема ворогуючих фракцій – їхнім лідерам бракує харизми. Тобто ні, вони переконливі, але вони всі виглядають просто людьми, навіть Комсток з його здібністю бачити майбутнє. Я розумію, Ендрю Раян із першого Біошоку поставив зависоку планку. Попри те, що Вознесіння неприховано тонуло в наслідках його ультраіндивідуалістичної ідеології, коли я грав у перший Біошок, мені хотілося вірити Раяну, над його гаслами не можна було не задуматися. На жаль, я не можу сказати того самого про лідерку Vox Populi чи пророка Комстока. Тут якось одразу видно, що змагаються між собою терор і тоталітаризм, і вони достойні одне одного, вже не кажучи про те, як шалено вони мені нагадують могилянських ліваків та нациків.

Елізабет

Найголовнішим елементом, заради якого Infinite варто бодай побачити – це Елізабет. Дівчина, яку на початку гри головний герой Букер ДеВіт має знайти і визволити з Колумбії.

По-перше, це ідеальна напарниця. Автори гри не приховують, що Елізабет великою мірою виникла під впливом образу Алікс Венс із другого Half-life. І справді, мені важко згадати іншу подібну гру, де напарник не плутався під ногами, а реально допомагав. Елізабет знаходить гроші і передає їх Букеру. В бою вона кидає головному герою аптечки та боєприпаси. І окрім всього, вона може відкривати “розриви” (Tears) – такі собі дірки в паралельні реальності, з яких на поле бою можна дістати укриття, додаткову зброю, роботів, які боротимуться на вашій стороні тощо. Але про це більше згодом.

До того, як ви вперше зустрінете Елізабет, гра може виявитися навіть трошки нудною. З дівчиною ж набагато цікавіше, оскільки, на відміну від Гордона Фрімена, Букер ДеВіт вміє розмовляти і розмовляти з Елізабет він буде чимало. По суті, дівчина компенсує брак харизми інших персонажів та перебирає на себе роль оповідача, якщо не самої історії. Іноді здається, що вона є головним героєм, а ви лише так – її недолугий бодігард.

Будуть і епізоди, коли вона зникатиме, а вам доводитиметься якийсь час виживати без неї, ось тоді ви справді відчуєте, наскільки з нею легше в бою. Словом, в цю дівчину важко не закохатися.

Історія Елізабет – це історія дорослішання, що робить героїню надзвичайно живою. Коли ви вперше вбиваєте на її очах когось, вона відчуває шок, але згодом усвідомлює, що за обставин, які панують в Колумбії, іншого шляху, окрім насильства, немає. Вона важко переживає руйнацію міста, але згодом збирає свої сили в кулак, щоби покінчити зі своїми страхами.

Альтернативні реальності

Не сказати про них не можна, але тут я вимушений бути скупим, щоби не вдатися до спойлерів. Чому Біошок безмежний, стане ясно лише в останні 10 хвилин перед титрами.

Тематика альтернативності посідає в Infinite те місце, яке раніше займала тема антиутопії. Вам неодноразово доведеться побачити інші версії реальності – як принципово відмінні одна від одної, так і лише трошки посунуті в часі чи просторі. Врешті-решт, коли ви помираєте в бою, подібно до системи респавну в Бордерлендс та попередніх Біошоках, ви миттєво повертаєтеся знову до життя. Щоправда, тут ваше повернення пролягає через шмат альтернативної реальності, що ставить чимало складних питань, щодо того, що насправді відбувається і чи вас до життя повертає якась сила, чи ви просто виявляєтеся НЕмертвим у паралельній реальності.

І тут рефлексії вже сипляться, як із відра. Одразу згадується фільм Містер Ніхто (2009), в якому особливо ретельно обмірковується тематика вибору та нездатність його зробити, що призводить до утворення різних паралельних реальностей. Згадується “Ефект метелика” і ще купа подібних фільмів, які гвалтують мозок і змушують вашу логіку працювати, щоби розібратися в сюжеті. Потім згадується ціла низка статей на TV-tropes: Парадокс дідуся, Ви вже змінили минуле, Чому не можна повертатися в минуле, щоби убити Гітлера? та деякі інші. Вам може здаватися, що цей абзац тут ні до чого, але коли пройдете гру до кінця, вам схочеться повернутися за цими посиланнями 🙂

Битви небесні

Якщо говорити про самі бої, тут розробники постаралися.

По-перше, вігори (аналог плазмідів з попердніх Біошоків) дійсно допомагають змінити хід бою на вашу користь, а не просто демонструють красиві візуальні ефекти, як це часто буває в сучасних іграх.

По-друге, у Біошоку близько дюжини різних видів вогнепальної зброї, що помітно різняться між собою. Невеликий запас патронів та зміна вузьких проходів на широкі площі змусять вас час від часу міняти вашу зброю на те, що підвернеться під руку. Особисто мені подобалася комбінація револьвер/карабін, хоча в деяких тісних ситуаціях без дробовика було важко. До речі, більшість цих видів зброї ввійшли у вжиток вже задовго після 1912 року.

По-третє, система вживлюваних бонусів замінена на комплект одягу з чотирьох елементів: капелюх, жилетка, штани і взуття. Щоразу коли ви знаходите спеціальний пакунок, там є один з цих предметів одягу зі своїм унікальним бонусом. Себто якщо у вас кілька капелюхів, вам доведеться обрати один із них. Мені пощастило на ранньому етапі гри підібрати одяг з досить крутими бонусами.

По-четверте, вороги стали нарешті різномантнішими візуально.

Невиконані обіцянки

Розробники справилися з усім, що обіцяли, хоча і не слово-в-слово. Наприклад, мені шкода, що вони зробили Комстока старим дідом, а не залишили той варіант, де він був схожий на Крістіана Бейла. Хоча, є більше, ніж одна причина, чому Крістіано-Бейло-подібним Комсток ніяк бути не міг.

Спроба вставити кінескопічні коробки, які розповідають шматочки історії міста, мені здається найпровальнішою ідеєю з усіх, які були у серії. Тобто так, ці коробки майже ні нащо не впливають, їх можна просто проігнорувати, але нащо взагалі було морочитися з ними? Ресурси можна було пустити на щось цікавіше, ніж 10-секундні ролики зі статичними кадрами і, почасти, нульовою інформативністю. Зрештою, традиційні аудіожурнали доповнюють сюжет значно детальніше та цікавіше.

Також трохи засмутила відсутність в кінцевій версії гри того 15-хвилинного епізоду, який ми бачили в першопочаткових трейлерах. І гра в цілому виявилася досить короткою. Я буквально пробіг через Біошок за менше, ніж 20 годин (три-чотири вечори). Шаную рішення розробників не робити гру надто довгою і зберегти динаміку, проте, як наслідок, її тривалості не вистачає, щоби насолодитися вдосталь усіма її принадами.

От візьмімо скайлайни – звивисті підвішені рейки, якими можуть пересуватися люди за допомогою спеціальних наручних пристроїв – вони мали бути однією з головних фішок цієї частини гри. Кататися на скайлайнах, “десантуватися” з них прямо на голови ворогів, тікати від особливо спекотних перестрілок за допомогою скайлайну – це все надзвичайно захоплює дух, і ми не бачили нічого подібного в шутерах раніше. Але, на жаль, небесні рейки доступні здебільшого в тих локаціях, де заздалегідь заплановано тривалі бої, та і цих локацій не так вже і багато. Рідко коли скайлайн використовується просто для пересування навколо якогось летючого району, а протяжність рейок дуже невелика.

Інша річ – це вігори. У вас просто не вистачить часу награтися кожним із них до закінчення сюжетної лінії. Хіба що ви спробуєте обходитися без вогнепальної зброї.

Висновок

Я залишився голодним. Я хочу більше Біошоку! Більше цієї історії! Більше Елізабет! Більше Ендрю Раяна! Більше вігорів! Більше скайлайнів! Мені просто було не вдосталь цієї гри. Це майже те, на що я так довго очікував, але цього просто мало. Щиро зичу успіху Irrational Games із наступною частиною гри, і хай вона буде ще цікавішою!

Наостанок лише закликаю всіх додивитися титри до кінця.

Оцінка: Грати обов’язково!

ТЕХНІЧНІ ВИМОГИ:

• OS: Windows Vista Service Pack 2 32-bit
• Processor: Intel Core 2 DUO 2.4 GHz / AMD Athlon X2 2.7 GHZ
• RAM: 2 GB
• Hard Drive: 20 GB free
• Video Card: DirectX10 Compatible ATI Radeon 3870 / NVIDIA 8800 GT / Intel HD 3000 Integrated Graphics
• Video Card Memory: 512 MB

UPD: Ось ця стаття вказує на переконливі паралелі між казкою “Чарівник Смарагдового Міста” та Безмежним Біошоком. По-перше, три персонажі, яких ми зустрінемо в ході гри дуже нагадують Опудало, Залізного лісоруба та Боягузливого Лева (відповідно: головний “Ворон”, Слейт і Фінк). У грі також є два жіночі персонажі, яких можна засоціювати зі злими відьмами сходу і заходу (тут я краще утримаюся від імен). Цілком очевидно, що Комсток – це і є Чарівник Смарагдового Міста. Елізабет на певному етапі відкриває “розрив”, у якому чітко видно поля Канзасу і торнадо, що насувається на ферму.

Нарешті, автор “Чарівника…” написав свого часу історію “Небесний острів” про казкову країну в небі, яка страждала від громадянської війни і правителі якої ненавиділи всіх, хто живе на землі. По факту, країна поділена на два народи – голубі та рожеві. Лідерку рожевих звуть Королевою Бідноти (дуже прозорий натяк на лідерку Vox Populi). Якщо і це вас не переконує, то лише додам, що історія “Небесний острів” вийшла друком 1912 року.