Ликвидация

Один із дуже нечисленних хороших російських серіалів і, можливо, перший, який я радив би подивитися.

Перше питання – шо саме ліквідуємо?

В повоєнній Одесі (1946 рік) діє добре організоване злочинне (навіть терористичне, я таки би сказав) угруповання під керівництвом пацика з побрякухою “Академік”. Шо за кєнт, ніхто не шаре, тіко ясно шо бандіт суровий, умний по самі уші та служить в мусарні чи у воєнних, бо шибко добре відає, як у них все робиться. От, власне, цього пацика і треба знайти і ліквідувати.

Головний герой серіалу, Давид Гоцман – кращий слідчий карного розшуку Одеси. Його особистість частково списана з реального Давида Курлянда, частково викликає асоціації з Глєбом Жигловим та доктором Хаусом (з останнім вони ще й візуально схожі). З одного боку, Гоцман прямий і грубий, часто ігнорує формальності навіть із сильними світу цього і майже не знає про поняття ввічливості. З іншого боку, він з певним пієтетом ставиться до закону як державного, так і закону совісті. Його декілька разів протиставляють маршалу Жукову, який планує знищити всю злочинність Одеси за допомогою засідок і розстрілів. Що важливо, Гоцман добре розуміє “екологію” свого міста і радше схильний торгуватися із кримінальними авторитетами, ніж тупо їх перестріляти. Його поважають.

Головна цінність серіалу, безперечно, у атмосфері Одеси, у мові, якою послуговуються герої. Це той одеський жаргон, який до нас дійшов лише у окремих специфічних акцентах слів та ледь помітних особливостях фонетики. Кожну третю фразу цікаво просто згадати і обдумати. Наприклад, “Тут тебе не баня, нэма ни дурных, ни голых”. Загальний настрій, можливо, не ідеально, але яскраво передає антураж міста, в якому змішалися десятки культур, національностей та світоглядів.

Мені дуже сподобався цей серіал, бо він разюче відрізняється від більшості сучасних російських, що присвячені радянському періоду. Можливо, найбільший цимес – це відсутність перманентного з’ясування стосунків між персонажами. А ще тут немає гніту побуту, немає смакування дефіциту та інших “радостей” комунізму. Навіть Друга світова (хоча безпосередньо пов’язана із сюжетом серіалу) не нав’язлива. Згадки про неї не містять тієї бутафорської надутості, яку нам сьогодні вталкують у більшості героїчних фільмів та програм. У “Ліквідації” складається враження, що це справді люди, які пережили велике випробування, але попри все намагаються жити далі, а не навічно лишитися у пабєдному 45-му.

І так, головному герою важко не симпатизувати. Він відчуває певний патріотизм, оскільки сам пережив війну, але не має жодних ілюзій щодо мудрості “маршала Пабєди” Жукова чи величі комуністичного ладу в цілому. Він очевидно закохується і переживає через непорозуміння із жінкою, але це не рамантішні соплі, він лишається собою. Він суровий і крутий, але йому боляче ховати своїх друзів і він щиро радіє зустрічам зі своїм сином. Гоцман – справжня людина.

І взагалі, попри чорно-білу стилізацію, терор НКВС, шалений рівень криміналітету та повоєнну розруху, це, мабуть, перша стрічка, де сталінський СРСР виглядає цілком нормальним місцем для життя, хоча це, кажись, не ставилося за мету.

Чимало моментів виглядають трошки затягнутими і місцями історія розповідається у типовому для російського театру вальяжному темпоритмі, але це навіть не завжди помітно. З іншого боку, стрічка досить американізована, оскільки я не пам’ятаю жодного російського бойовика, де стільки людей так легко були би перестріляні.

Почасти зустрічається якийсь анахронізм (як то пісня Утьосова, яка була написана на п’ять років пізніше за події серіалу). Не буду зливати сюжет та і я не історик, але сумніваюся, що персонажі, які з’являються наприкінці фільму, в ті роки могли проживати в Одеській області. І… чому вони говорять російською?

Але це все деталі. Серіал… чому це я його весь час називаю серіалом? Це насправді багатосерійний фільм! Так от, фільм – хороший і вартий перегляду.