Які бувають партії?

Це моє власне бачення ранжування політичних партій. Логіка його проста і, водночас, свіжа: від найбільш тактичних до найбільш стратегічних перспектив партії.

Технічні партії

Вони створюються дрібними олігархами здебільшого задля потрапляння на певні посади, які потребують наявності партії. У ідеальному суспільстві з виборцями, які вміють іноді думати, такі партії мали би ігноруватися електоратом, оскільки єдине, що пропонує технічна партія електорату – це “проголосуйте за мене, щоби я отримав владу, бо я її хочу і мені нема чого вам сказати, бо я такий жлоб, що не хочу платити піарникам навіть за якусь пристойну назву, яку можна було би запам’ятати”.

Типовим прикладом тут може бути партія Литвина “Народна партія”.

Ще одна поширена причина існування технічних партій – махінації на виборах, відтягування голосів у противників або дискредитація самих противників. Популярна річ на місцевих виборах з яскравим прикладом у образі Катеринчука. На загальнонаціональних використовується також часто, але там технічну роль виконують партії, що раніше належали до однієї з інших категорій, але збанкрутували і продалися, або просто продалися.

Причина створення технічної партії “просто шоб було” також популярна. Серед олігархів, які не мають якоїсь дуже чіткої кланової афіліації мати власну партію – це щось на кшталт нової крутої мобілки у школяра чи крутої тачки у людини середнього віку. Тут я прикладів і не назву, бо більшість таких партій навряд чи колись отримували паблісіті вище, ніж у “Вечірній зорі Черкас”.

Лідерські партії

У лідерських партіях лідер все вирішує і мало що вирішується без нього. Утворюються переважно з успішних технічних партій, значно рідше – коли лідер захоплює контроль у ідеологічній або цільовій партії.

Лідерські партії у нашій країні довгий час були чи не єдиною формою політсили в парламенті, але, попри це, шанси партії лідерського типу стати мегапартією надзвичайно сумнівні. Річ у тім, що всі решта типів партій живуть далі, якщо їхнього лідера убити чи якщо він втратить свою харизму. Ідеологія тримає силу, яка в неї вірить, ціль уможливлює продовження цільової партії, у мегапартії лідер часто грає лише формальну роль, навіть технічну партію можна завжди просто перепродати іншому власнику. А от лідерська сила помирає, якщо їй “відрізати голову”, яскравий тому приклад – “Батьківщина” у 2012 році.

Проблема лідерських партій також у тому, що їхній головний меседж часто звучить так, як описаний вище меседж технічних: “дайте влади, бо дуже хочу” (“бо у нас хароший лідер”).

З іншого боку, беззаперечно сильна сторона цього типу сили – активне використання харизми лідера, яке у всіх інших типах політсил затьмарюється (і повинне затьмарюватися) завданнями програми чи основоположними ідеями. Звісно, це сильна сторона лише тоді, коли лідер харизматичний.

Ще одне обмеження – чим довше лідер сидить при владі, тим більше він відривається від народу. Саме за таких умов харизма часто втрачається, бо лідер просто перестає відчувати свою цільову аудиторію.

Знову ж таки, важко знайти яскравіший приклад за Ющенка чи Тимошенко – обоє щиро вірили, що люди за них проголосують просто тому, що “вони – не Янукович”, а відтак можна взагалі не вкладати сил у кампанію і виїхати на гіперунилих мітингах із хітами 20-річної давності. Обоє поплатилися.

Цільові партії

Ці партії більше подібні на громадські організації, виконання цілей яких вимагає участі у політиці. По факту, це лобісти. У таких партій зазвичай немає розлогих програм, що відповідали б на усі актуальні проблеми суспільства. Здебільшого ці сили зазначають якусь одну, головну, на їхню думку, проблему і або зупиняються на тому, або дописують, що подолання цієї проблеми вирішить і всі інші.

Найуспішнішим прикладом тут є різного роду “зелені”. Енвайронменталізм, який вони сповідують, є безумовно, необхідною для сучасного світу ідеєю, але (знову ж таки) в ідеальному суспільстві такі організації повинні були б мати важелі впливу на політику без необхідності йти до парламенту – просто через артикуляцію вимог до будь-якого поточного уряду.

Моя позиція тут ґрунтується на тому, що вибори до парламенту чи вибори президента – це завжди обрання людей, які не будуть займатися винятково екологією чи питанням скасування авторських прав. А тому це трошки непевне віддавати свій голос (який надається раз на 4-5 років) за партію, яка має, по факту, лише один конкретний пункт програми в одній конкретній сфері. Звісно, було би добре, якби партії виконували добросовісно бодай по одному пункту зі своїх програм, але реальність така, що без уявлення про функціонування усіх сфер суспільства та держави навряд чи можна виконати і свій сакраментальний один пункт.

Тому, навіть за припущення, що партії на кшталт “Відродження села” чи “Партія пенсіонерів” є щирими і нетехнічними, їхня наявність на політичній арені межує з абсурдом.

Ідеологічні партії

Це партії, що мають програми, які стосуються декількох чи багатьох сфер життя суспільства, але вирішення усіх актуальних проблем розглядається через призму чітко окресленої ідеології. Саме ці партії найбільше схильні плутати ідеологію та програму.

Прикладом є націоналістична “Свобода”, яка майже всі проблеми готова вирішити відселенням, депортацією та просто усуненням “панаєхавших” неукраїнців. Але разом з тим, у контексті свого етатизму, свободівці мають чіткі позиції щодо економіки (націоналізація важкої промисловості), культури (активна державна підтримка україномовного продукту) та деяких інших речей.

Ідеологічна партія вважається “класичною” формою партії, хоча нині все більше відходить у минуле. Це, звісно, лише моя суб’єктивна думка, але партії такого роду і на Заході, і у нас…

      • або стають поміркованішими і перетворюються на мегапартії (за умов тривалого перебування при владі, приклади в Німеччині: ХДС і СДПН),
      • або маргіналізуються і перетворюють на цільові партії, що більше подібні до громадських організацій, у випадку радикалів – нелегальних або напівлегальних,
      • або продаються якійсь мегапартії, стаючи їх маріонеткою чи долучаючись до неї (у випадку невдач та постійного скорочення підтримки).

Я не вважаю, що хороша партія обов’язково має бути ідеологічною, але більшість партій, що нині перебувають при владі у різних країнах світу раніше були виражено ідеологічними або, принаймні частково, лишаються такими і дотепер.

Певен, що у майбутньому кількість ідеологічних партій невпинно скорочуватиметься, оскільки жодна ідеологія не здатна задовольнити усіх потреб суспільства (хоча претендує на це), а саме суспільство, людство стає все більш апатичним та скептичним щодо будь-яких “великих ідей”.

Мегапартії

Це великі центристські партії, зазвичай із тривалою історією. Формально, особливо у порівнянні з аналогічною мегапартією-конкурентом, кожна мегапартія може мати якісь ідеологічні устої. Проте, як показує нам приклад двопартійної системи в США, чим довше існує мегапартія, особливо чим довше вона існує при владі, тим частіше ці устої стосуються якихось не найсуттєвіших речей – підтримки чи заборони офіційних шлюбів ЛГБТ, обмеження чи не обмеження розміру магазину в автоматичній зброї, бомбардування Ірану чи Афганістану. Ідеологія виконує роль фасаду для державної корпортократії, яка керується не абсолютами, а політичною доцільністю.

Знову ж таки, мегапартія не обов’язково є мегазлом. Скажімо, США у двопартійності знайшли точку балансу, яка забезпечує їхню країну сильними сторонами як демократії, так і авторитарного режиму. ЄдРо Росії, ймовірно, є єдиною причиною, чому одна шоста земної кулі ще не розповзлася на тисячі дрібних якутістанів. Навіть компартія Китаю, попри всі свої криваві експерименти, таки перетворила відсталу пустелю на світову державу, і не зайвим є відзначити поступову лібералізацію, яку час від часу здійснюють червоні чинуші.

З іншого боку, перебування при владі дійсно розбещує ці політичні сили і передає у їхні руки перспективу творення технократичної влади, що належатиме колу осіб, у яке вже навіть в теорії буде нереально потрапити людині з альтернативними поглядами, навіть якщо вона буде “не зовсім з вулиці”. Саме тому мегапартії завжди є об’єктами лютої ненависті антисистемщиків – як ліваків-анархістів, так і нациків, так і релігійних фундаменталістів.

Про те, чи можна перемогти мегапартію, можна сперечатися багато діб поспіль. З одного боку, будь-які зовнішні впливи (опозиція, громадськість, міжнародні структури) майже не здатні якось нашкодити чи ефективно конкурувати з мегапартіями. З іншого боку, ідея “змінювати партію зсередини” у виконанні однієї людини чи вузької групи осіб не реальна і навіть не реалістична. Будь-які силові дії – аж до тероризму з боку все тих же антисистемщиків – лише грають на користь легітимізації влади мегапартії. Мегапартію може обмежити якось лише інша мегапартія.

Мегапартією в Україні тривалий час була “Партія регіонів”.

Advertisements

4 thoughts on “Які бувають партії?

  1. цікавий пост! можна кілька питань?

    1 – яка, на твою думку, партія зараз потрібна в Україні?
    2 – чи може в нас утворитися мегапартія, яка б конкурувала з Партією регіонів? якщо так, то з якої партії або об’єднання партій вона могла б утворитися?
    3 – до якої категорії можна віднести партію УДАР? як на мене, вона схожа на лідерську партію, але мені здається, що їхній лідер, В. Кличко, виконує більше символічну функцію.

    1. Задом наперед відповіді:

      3. УДАР – типово лідерська партія, але, в силу багатьох обставин, вона часто виконує роль технічної. Прикладом є поведінка на останніх виборах, де поза Києвом спостерігалося підігрування УДАРу різним силам, як опозиційного, так і провладного таборів.

      2. У найближчі років 5 – точно ні.
      З того, що я знаю, найбільш імовірним варіантом є поступове закипання самої ПР із подальшим поділом на дві чи три фракції, кожна з яких в скорій перспективі зможе стати мегапартією, особливо, якщо поїсть рештки опозиції. Щось подібне трапилося на початку 2000-их із кучмістським конгломератом.
      Якщо говорити про нинішню опозицію – ймовірність утворення мегапартій навіть з БЮТу з кожною годиною наближається до нуля. Свобода є надто ідеологічною (і водночас технічною), щоби стати мегапартією. Про УДАР було сказано вище.
      Звісно, завжди хочеться сподіватися, що з’явиться якась свіжа адекватна сила, яку хотітиметься підтримати, але в силу нинішньої олігополізації усіх сфер життя, сумніваюся, що серед “свіжих” сил така з’явиться.

      1. Дуже непросте питання 🙂
      По-перше, потрібна самостійна нетехнічна партія, яка би подобалася і на сході, і на заході. Тобто така сила, яка могла би легко набрати бодай по 10% у 18-22 областях. І при цьому, щоби регіон з найбільшим рейтингом був не західніше Хмельницького і не східніше Харкова. Такого ще ніколи не було, хоча саме такого роду партія потрібна Україні найбільше.
      По-друге, потрібна партія з неоліберальною ідеологією, яка би цілеспрямовано орієнтувалася на підприємців дрібних та середніх і була більш-менш чесною в своїх обіцянках (щоби принаймні не робила все навпаки, якщо прийде до влади). Типу “пропідприємницькі” сили створювалися неодноразово, але всі вони були технічними та жалюгідними.
      По-третє, потрібна коаліційна цільова партія, яка би на 90% залежала і трималася на кількох громадських організаціях різного спрямування. Організації би щороку ставили перед партією чіткі та виконувані вимоги, партія би їх виконувала шляхом мобілізації спільних ресурсів. До цього прямував Демальянс, але то довга і складна історія.

      Чи в усіх трьох випадках це має бути одна і та сама партія – геть не обов’язково. Але без появи бодай однієї з них, Україна не зрушить з місця. Або зрушить, але не в кращому напрямку.

      1. дякую за відповідь!

        цікаво почути твої ідеї. це точно, в нас так бракує партії, яка б представляла підприємців, середній клас. це явна незаповнена ніша. і на цьому справді багато хто тільки виїжджає, всякі озимі покоління і т. д. і це при тому, що мало не кожен день тільки і чути, що створили ще один контролюючий орган, ввели мита на автомобілі і всяке таке – а реакції від політичних сил нема.

        моя думка щодо мегапартій – я була б не проти, якби в Україні була партія чи блок на зразок німецької ХДС. в нас вже є 2 партії, які мають в назві “демократичний альянс” – сам Демальянс і УДАР. але я також не думаю, що опозиційні партії об’єднаються в якусь таку структуру: через різні ідеології і конкуренцію лідерів. БЮТ і Фронт змін об’єдналися, але це мені виглядало радше як вигідна фінансова операція, прагматичне зведення активів. якби Ю. Тимошенко далі активно займалася політикою, ці партії навряд би об’єднались.

        1. Саме так. Нинішня опозиція не об’єднається в одну структуру, через:
          – Лідерське спрямування УДАРу,
          – Надто значні ідеологічні відмінності, і тут справа не лише у лінії “націоналізм-лібералізм”, але й у важливішій лінії “радикалізм-поміркованість”,
          – Технічний (куплений) характер багатьох опозиціонерів.

          Більше того, якщо вони об’єднаються, не факт, що це піде на краще, адже усі їхні спільні декларації ніколи ні до чого не призводили.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s