Які бувають партії?

Це моє власне бачення ранжування політичних партій. Логіка його проста і, водночас, свіжа: від найбільш тактичних до найбільш стратегічних перспектив партії.

Технічні партії

Вони створюються дрібними олігархами здебільшого задля потрапляння на певні посади, які потребують наявності партії. У ідеальному суспільстві з виборцями, які вміють іноді думати, такі партії мали би ігноруватися електоратом, оскільки єдине, що пропонує технічна партія електорату – це “проголосуйте за мене, щоби я отримав владу, бо я її хочу і мені нема чого вам сказати, бо я такий жлоб, що не хочу платити піарникам навіть за якусь пристойну назву, яку можна було би запам’ятати”.

Типовим прикладом тут може бути партія Литвина “Народна партія”.

Ще одна поширена причина існування технічних партій – махінації на виборах, відтягування голосів у противників або дискредитація самих противників. Популярна річ на місцевих виборах з яскравим прикладом у образі Катеринчука. На загальнонаціональних використовується також часто, але там технічну роль виконують партії, що раніше належали до однієї з інших категорій, але збанкрутували і продалися, або просто продалися.

Причина створення технічної партії “просто шоб було” також популярна. Серед олігархів, які не мають якоїсь дуже чіткої кланової афіліації мати власну партію – це щось на кшталт нової крутої мобілки у школяра чи крутої тачки у людини середнього віку. Тут я прикладів і не назву, бо більшість таких партій навряд чи колись отримували паблісіті вище, ніж у “Вечірній зорі Черкас”.

Лідерські партії

У лідерських партіях лідер все вирішує і мало що вирішується без нього. Утворюються переважно з успішних технічних партій, значно рідше – коли лідер захоплює контроль у ідеологічній або цільовій партії.

Лідерські партії у нашій країні довгий час були чи не єдиною формою політсили в парламенті, але, попри це, шанси партії лідерського типу стати мегапартією надзвичайно сумнівні. Річ у тім, що всі решта типів партій живуть далі, якщо їхнього лідера убити чи якщо він втратить свою харизму. Ідеологія тримає силу, яка в неї вірить, ціль уможливлює продовження цільової партії, у мегапартії лідер часто грає лише формальну роль, навіть технічну партію можна завжди просто перепродати іншому власнику. А от лідерська сила помирає, якщо їй “відрізати голову”, яскравий тому приклад – “Батьківщина” у 2012 році.

Проблема лідерських партій також у тому, що їхній головний меседж часто звучить так, як описаний вище меседж технічних: “дайте влади, бо дуже хочу” (“бо у нас хароший лідер”).

З іншого боку, беззаперечно сильна сторона цього типу сили – активне використання харизми лідера, яке у всіх інших типах політсил затьмарюється (і повинне затьмарюватися) завданнями програми чи основоположними ідеями. Звісно, це сильна сторона лише тоді, коли лідер харизматичний.

Ще одне обмеження – чим довше лідер сидить при владі, тим більше він відривається від народу. Саме за таких умов харизма часто втрачається, бо лідер просто перестає відчувати свою цільову аудиторію.

Знову ж таки, важко знайти яскравіший приклад за Ющенка чи Тимошенко – обоє щиро вірили, що люди за них проголосують просто тому, що “вони – не Янукович”, а відтак можна взагалі не вкладати сил у кампанію і виїхати на гіперунилих мітингах із хітами 20-річної давності. Обоє поплатилися.

Цільові партії

Ці партії більше подібні на громадські організації, виконання цілей яких вимагає участі у політиці. По факту, це лобісти. У таких партій зазвичай немає розлогих програм, що відповідали б на усі актуальні проблеми суспільства. Здебільшого ці сили зазначають якусь одну, головну, на їхню думку, проблему і або зупиняються на тому, або дописують, що подолання цієї проблеми вирішить і всі інші.

Найуспішнішим прикладом тут є різного роду “зелені”. Енвайронменталізм, який вони сповідують, є безумовно, необхідною для сучасного світу ідеєю, але (знову ж таки) в ідеальному суспільстві такі організації повинні були б мати важелі впливу на політику без необхідності йти до парламенту – просто через артикуляцію вимог до будь-якого поточного уряду.

Моя позиція тут ґрунтується на тому, що вибори до парламенту чи вибори президента – це завжди обрання людей, які не будуть займатися винятково екологією чи питанням скасування авторських прав. А тому це трошки непевне віддавати свій голос (який надається раз на 4-5 років) за партію, яка має, по факту, лише один конкретний пункт програми в одній конкретній сфері. Звісно, було би добре, якби партії виконували добросовісно бодай по одному пункту зі своїх програм, але реальність така, що без уявлення про функціонування усіх сфер суспільства та держави навряд чи можна виконати і свій сакраментальний один пункт.

Тому, навіть за припущення, що партії на кшталт “Відродження села” чи “Партія пенсіонерів” є щирими і нетехнічними, їхня наявність на політичній арені межує з абсурдом.

Ідеологічні партії

Це партії, що мають програми, які стосуються декількох чи багатьох сфер життя суспільства, але вирішення усіх актуальних проблем розглядається через призму чітко окресленої ідеології. Саме ці партії найбільше схильні плутати ідеологію та програму.

Прикладом є націоналістична “Свобода”, яка майже всі проблеми готова вирішити відселенням, депортацією та просто усуненням “панаєхавших” неукраїнців. Але разом з тим, у контексті свого етатизму, свободівці мають чіткі позиції щодо економіки (націоналізація важкої промисловості), культури (активна державна підтримка україномовного продукту) та деяких інших речей.

Ідеологічна партія вважається “класичною” формою партії, хоча нині все більше відходить у минуле. Це, звісно, лише моя суб’єктивна думка, але партії такого роду і на Заході, і у нас…

• • • або стають поміркованішими і перетворюються на мегапартії (за умов тривалого перебування при владі, приклади в Німеччині: ХДС і СДПН),
    • або маргіналізуються і перетворюють на цільові партії, що більше подібні до громадських організацій, у випадку радикалів – нелегальних або напівлегальних,
    • або продаються якійсь мегапартії, стаючи їх маріонеткою чи долучаючись до неї (у випадку невдач та постійного скорочення підтримки).

Я не вважаю, що хороша партія обов’язково має бути ідеологічною, але більшість партій, що нині перебувають при владі у різних країнах світу раніше були виражено ідеологічними або, принаймні частково, лишаються такими і дотепер.

Певен, що у майбутньому кількість ідеологічних партій невпинно скорочуватиметься, оскільки жодна ідеологія не здатна задовольнити усіх потреб суспільства (хоча претендує на це), а саме суспільство, людство стає все більш апатичним та скептичним щодо будь-яких “великих ідей”.

Мегапартії

Це великі центристські партії, зазвичай із тривалою історією. Формально, особливо у порівнянні з аналогічною мегапартією-конкурентом, кожна мегапартія може мати якісь ідеологічні устої. Проте, як показує нам приклад двопартійної системи в США, чим довше існує мегапартія, особливо чим довше вона існує при владі, тим частіше ці устої стосуються якихось не найсуттєвіших речей – підтримки чи заборони офіційних шлюбів ЛГБТ, обмеження чи не обмеження розміру магазину в автоматичній зброї, бомбардування Ірану чи Афганістану. Ідеологія виконує роль фасаду для державної корпортократії, яка керується не абсолютами, а політичною доцільністю.

Знову ж таки, мегапартія не обов’язково є мегазлом. Скажімо, США у двопартійності знайшли точку балансу, яка забезпечує їхню країну сильними сторонами як демократії, так і авторитарного режиму. ЄдРо Росії, ймовірно, є єдиною причиною, чому одна шоста земної кулі ще не розповзлася на тисячі дрібних якутістанів. Навіть компартія Китаю, попри всі свої криваві експерименти, таки перетворила відсталу пустелю на світову державу, і не зайвим є відзначити поступову лібералізацію, яку час від часу здійснюють червоні чинуші.

З іншого боку, перебування при владі дійсно розбещує ці політичні сили і передає у їхні руки перспективу творення технократичної влади, що належатиме колу осіб, у яке вже навіть в теорії буде нереально потрапити людині з альтернативними поглядами, навіть якщо вона буде “не зовсім з вулиці”. Саме тому мегапартії завжди є об’єктами лютої ненависті антисистемщиків – як ліваків-анархістів, так і нациків, так і релігійних фундаменталістів.

Про те, чи можна перемогти мегапартію, можна сперечатися багато діб поспіль. З одного боку, будь-які зовнішні впливи (опозиція, громадськість, міжнародні структури) майже не здатні якось нашкодити чи ефективно конкурувати з мегапартіями. З іншого боку, ідея “змінювати партію зсередини” у виконанні однієї людини чи вузької групи осіб не реальна і навіть не реалістична. Будь-які силові дії – аж до тероризму з боку все тих же антисистемщиків – лише грають на користь легітимізації влади мегапартії. Мегапартію може обмежити якось лише інша мегапартія.

Мегапартією в Україні тривалий час була “Партія регіонів”.