Це мелодрама, але шанувальникам подорожей у часі та легкого ґвалтування мозку ця стрічка точно сподобається.

Будинок біля озера

“Будинок біля озера” вкидає глядача в суть історії майже одразу, відтак я дозволю собі розкрити фабулу: лікарка Кейт (Сандра Балок) переїжджає з будинку на березі озера, а в цей самий будинок в’їжджає молодий архітектор Алекс (Кіану Рівз), деякий час вони обмінюються листами, щоби утрясти формальності на кшталт пересилання паперів. І все б нічого, от тільки виявляється, що листи, які надсилає Кейт у 2006 році, Алекс отримує у 2004-ому.

Сюжет фільму є переспівом південнокорейської стрічки 2000 року Siworae (в міжнародному прокаті – Il Mare), яку в даному фільмі, буквально, повторили. Також, я бачив, щонайменше, один російський переспів, де листування замінили мобільними телефонами, хоча логіка фільму лишилася та сама. Назву російського фільму не пригадую.

Recurring dog

Емоції, які у мене викликав “Будинок біля озера”, можна зіставити хіба що з емоціями, якими я був переповнений після фіналу Bioshock Infinite. Себто наприкінці стрічки хочеться встати і вголос спитати головних героїв: “Ну ЧОМУ не було зробити все простіше?”. Одразу після того, як перші хвилювання за героїв минаються, голова по вінця наповнюється міркуваннями на тему того, чи можна змінити минуле і, найголовніше, чи можна змінити майбутнє? Попри всю романтику, “Будинок біля озера” не дає простих відповідей на ці питання і таки змушує думати.

З іншого боку, я бачив далеко не один фільм про подорожі в часі та зміну альтернативних реальностей, тому чимало поворотів сюжету для мене були передбачуваними, якщо не очевидними.

Транстемпоральна поштова скринька

Архітектура – одна з головних тем фільму. На жаль, шедевральні будинки Чикаго нам показують лише мигцем (зрештою, це ж не документалка про архітектуру), та якщо тут є якась одна хвилина, яку варто обов’язково подивитися, то це монолог батька головного героя про світло у різних частинах світу, про те, що не можна тупо брати проект будівлі у Барселоні і вставляти його посеред одного з північних штатів США. Цей епізод слід було би примусово показувати принаймні раз на рік усім архітекторам Києва.

Що ж до самої романтики, то це фільм у моєму стилі, як і більшість стрічок із Сандрою Балок – її кохання, традиційно, ускладнене купою життєвих обставин, власним характером, загальною нездатністю сучасної людини будувати міцні та тривалі стосунки, а в даному разі – ще й часовою прірвою між нею та чоловіком, який їй сподобався. До певної міри, я її сприймаю як жіночу і дорослішу версію себе, навіть попри те, що мої сумніви і пошуки вже минулися.

Загалом, це добрий, затишний і водночас нетривіальний фільм, який приємно переглянути. Одна з тих стрічок, які круто подивитися разом зі своєю другою половинкою.

Advertisements