7 смертних стереотипів про християнство

🙂 звісно, люди не помирають ані фізично, ані духовно від самих лише стереотипів… хоча, у кожному жарті лише доля жарту.

Даний запис є підсумком семи років у церкві і моєю ключовою думкою щодо християнства, яку я виплекав за ці роки. Ця думка пройшла чималий шлях розвитку і ось я готовий поділитися нею. Можливо, ті, кому доводилося зі мною дискутувати, навіть знайдуть тут свої власні позиції, на які я перейшов.

Моя думка полягає в можливості хорошого християнства, яке можна відшукати лише вдумавшись у віру Христову трошки глибше, ніж нам зазвичай випадає нагода. Це все я говорю на противагу надзвичайно поширеному нині уявленню про християнство як силу деградації, мракобісся та ненависті.

Далі йдуть найпоширеніші стереотипи про християнство та їх розвінчання.

1. “Головна мета християнства – зробити людину доброю”

Цей стереотип можна поширити: “оскільки я можу бути добрим і без церкви, то нащо вона мені потрібна?”.

Найперший факт, який слід пам’ятати про християнство як самим християнам, так і всім іншим: християнство не ставить за головну мету собі “зробити людину доброю”. Мета християнства не зводиться до психологічної допомоги комусь, виведення із запою чи навіть встановлення миру в усьому світі.

Головна мета християнства – подарувати людині віру в Ісуса Христа, який дарує прощення гріха та Життя Вічне.

У кожному індивідуальному випадку навернення може дати свої особливі позитивні зміни: хтось позбавляється шкідливих звичок, хтось долає свій гнів, хтось набуває внутрішнього спокою та впевненості. Але всі ці речі – лише вторинний наслідок, а не кінцева мета християнської віри. Більше того, всі ці речі не обов’язково мають відбутися.

2. “Християнство – жорстока, агресивна релігія”

Нескладно зрозуміти з усе тих же скандальних “підстав другу щоку” та “не убий”, що християнство не заохочує насильства. Христос говорить про відсутність ненависті до свого ворога. Відтак, люди, які вбивають когось чи порушують будь-які інші заповіді “в ім’я Христа”, християнами не є.

Навіть Святого Миколая змушували каятися після того, як він потягав за бороду Арія за антитринітаріанську єресь (яку всі засуджували). До покаяння Миколая відлучили від єпископства. То що ж уже казати про інквізиторів чи корумпованих пап, які розпочинали хрестові походи? Хоча католики і покаялися за гріхи минулого, але загалом апелювати до цих гріхів як до проявів християнства – десь так само, як сучасних кришнаїтів звинувачувати у Голокості, бо Гітлер захоплювався східними релігіями.

3. “Християни повинні все всім прощати”

Іноді світ впадає у протилежну крайність та очікує від християнина безапеляційного прощення усього на світі. “Я не хочу бути християнином, бо християни повинні мовчки терпіти знущання над собою” – таку аргументацію часто наводять люди, які не поділяють ідею добра без кулаків. “Тижхристиянин, ти ж маєш мені простити, якщо я вдарю тебе по лівій щоці” – десь таке ставлення у багатьох войовнчих атеїстів до християн.

Проте рідко хто згадує, що християнин має також обов’язок опиратися злу і картати за гріх (1 Тимофію 5:20). Християнин має зобов’язання попереджати інших про небезпеку гріха. Певна річ, не судити так, буцімто він сам і є Бог, але і не попускати злому, бо інакше виходить, що християнин потурає гріхові своєю мовчазною згодою і сам стає співучасником.

Немає нічого християнського у тому, щоби мовчки спостерігати, як твоїх близьких мордують.

4. “Всі християни – лицеміри”

Цей стереотип виникає внаслідок спостережень за повсякденним життям християнина та зауважуванням його гріхів, яких насправді чимало. Я не говорю зараз про гучні скандали з педофілією у католиків чи відмиванням коштів у харизматів, я говорю про банальний факт, що причасник церкви може вилаятися посеред вулиці.

Тут слід нагадати, що гріхи бувають зумисні та вимушені. Християнин не буде планувати зумисного гріха, але він ніколи не буде вільним від гріха мимовільного.

Більше того, віра в Христа не гарантує безгрішності, адже, як пише апостол Павло:

Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені (Римлян 7:19-20)

Церква – це лікарня для грішників, а не клуб для праведних, бодай тому, що немає праведника, нема ні одного (Римлян 3:23). Жоден адекватний християнин не стане стверджувати, що він безгрішний.

Християнин – це не ангел, а поле вічного бою між гріховною природою людини та Богом. Від інших людей християнина відрізняє те, що він не відкидає Христового дару прощення та є поінформованим про цей дар.

І попри те, що нині прийнято будь-яку церкву усіляко критикувати, в нашому суспільстві, навіть у свідомості нехристів, продовжує жити уявлення, що віряни та церковники повинні бути морально вищими від решти людей, звідси будь-яке порушення моральних норм у людей викликає значно більше обурення, ніж грубіші проступки людей нерелігійних.

5. “Всі церковники лише дурять людей заради грошей”

Це питання логіки та віри водночас.

Очевидно, що будь-який священик може готувати хороші проповіді та уроки, ефективно займатися церковним життям громади та турбуватися про духовне здоров’я своєї пастви лише якщо громада буде його основним (і єдиним постійним) місцем роботи. Очевидно, що для цього потрібні гроші членів громади. Казати, що священик має харчуватися “святим духом”, це нічим не краще за провокативну розкіш патріарха Кирила.

Що ж до духовного аспекту пожертви, Господь закликав давати десятину, але людина повинна жертвувати так, як серце їй призволяє. Очевидні чи приховані погрози, що Бог прокляне людину за надто скромну пожертву або ж, навпаки, переконання, що Господь комусь щось винен за особливо щедру пожертву, є очевидними єресями.

6. “Бути вірянином може лише бідна людина”

Симпатія Христа до принижених та знедолених мала на меті вказати, що Царство Небесне не є клубом для первосвящеників. На жаль, сьогодні, після років радянської влади, коли православні церкви стали прихистками переважно для обідраних та зубожілих, приклади любові Христа сприймаються так, ніби мати гроші чи отримувати задоволення від життя – це щось апріорі антирелігійне та сатанинське. Це не так. У Книзі Дій Святих Апостолів згадуються купці, які підтримували апостольське служіння, та і врешті-решт, до Христа в ніч Його народження першими прийшли заможні мудреці зі сходу, а не прокажені жебраки.

Месія говорив, що багатому важко буде потрапити до раю, але, з іншого боку, Він не казав, що жебраки потрапляють до раю автоматично. Багатому складно з тієї ж причини, з якої нам всім буде складно – ми поглинуті всіма принадами світу і нам здається, що Бог нам не потрібен – “в житті і без Нього вистачає проблем” – або, в крайньому разі, “я ще встигну прийти до Бога, коли постарію”. А згодом виявляється, що увірувати та зрозуміти “пізніше” – аж ніяк не легше.

7. “Християнство заважає науковому прогресу”

Зараз протиставлення “наука-релігія” виглядає очевидним. Вчені та мислителі усіляко проштовхують ідею, що релігія має поступово відмерти (цю думку розкручують з 18-го століття). Але так було не завжди.

Першим посланням винахідника телеграфу Морзе було “Ось, що створив Господь!”. Пастер, Ампер, Ломоносов та чимало інших вчених відзначалися подібними фразами, які славлять Бога. Можливо, далеко не всі з цих учених були відданими християнами, але вони точно не були і антиклерикалами.

Окрім того, існує довжелезний список ієзуїтів, які зробили колосальний внесок у різноманітні сфери науки та культури. Раджу ознайомитися, бо нерідко цих людей зображують винятково як якихось політичних інтриганів, які нічого корисного в житті не зробили, а тільки боролися за владу і злобно хіхікали. Але, як бачимо, цим людям віра в Божий промисел не завадила наблизити сучасну цивілізацію в тому вигляді, як ми її знаємо.

В будь-якому разі, слід пам’ятати, що релігія та наука передовсім ставлять і відповідають на різні питання. Саме тому, навіть якщо конфлікт між наукою та релігією і є, то він лише у наших головах, які намагаються у детективному романі шукати рецепти грибного супу.

Читайте також:

Коли християнин НЕ повинен прощати?

Церква і гроші: скільки жертвувати?

“Зворотня сторона” Четвертої Заповіді