В Одесі живе моя хрещена, тому для мене тамтешні події трошки глибше відомі, ніж для більшості з вас. І переживати я мав би більше. Але, якщо геть відверто, у мене вже давно виснажилися запаси переживання. Я контужений інформаційною війною.

Диванні війни тривають

Диванні війни тривають

Про війну говорять скрізь – вдома, у церкві, друзі говорять, і вся моя робота як одна суцільна війна з Путіним. Варто було би змінити професію бодай щоби скоротити кількість часу, витраченого на розмисли про війну. Так-так, я здогадуюся, що ви мене вважаєте апатріотичним безсердечним зрадником, але факт є факт: всі ці наші розмисли переважно пустопорожні і ні на що не впливають.

Мама дзвонить подрузі і переповідає події щойно почутого випуску новин так, ніби вона сама все це бачила на власні очі. Мене вражає мамина здатність ще й досі продовжувати обурюватися і дивуватися.

Батьки одного спільника панікують на тему, що треба закупляти продукти на випадок війни, ніби дійсно порятунок залежить від кількості запасів.

У церковній службі окреме місце виділено для молитви за мир і молитви за Україну. Це, звісно, правильно, але більшість особистих розмов до і після служби починаються із запитань про останні військові новини.

А щодо самих новин… На сторінках УНІАН в соцмережах триває запекла битва “Диванної сотні” з “Группой медленного реагирования”. О, у скількох людей не було би сенсу життя, якби не Марек Цукерберг та Паша Дуров! Нещасні тролі вже не знають, до яких нових збочень вдатися, тому російські все частіше опускаються до неприкритого нацизму, а наші просто перестають писати – бо толку?

Дійсно, а в чому сенс щось доводити росіянам? Ті, хто адекватний, самі все чудово розуміють і вже давно висловилися проти. Решта тупо на біле каже чорне, “Украіни ні сущіствуєт”, кримнаш, Путін-Путін-Путін-Путін. They can’t be reasoned with.

Щодо кухонних балачок – часто люди їх потребують, щоби якось пережити весь цей стрес. Але на якомусь етапі, умисне варіння в новинному шумі і мультиплікація цього шуму у власній домівці не зменшує рівень стресу, а утримує його на стабільному рівні, що емоційно виснажує і з часом позбавляє здатності комусь співпереживати.

Мені здається, зараз саме той час, коли нам варто відучитися від загальнонаціональної звички багато базікати, а розмови робити більш практичними. Самі розмисли не змінять млявої політики нашого уряду. Давайте в соцмережах писати Авакову запитання і вимоги. Давайте говорити про те, де знайти хороші замінники для російських товарів. Давайте домовлятися, як можна допомогти нашим військам на півдні і сході. А ще є цілий перелік того, що кожному з нас варто було би робити щодня замість цих балачок.

Вибачайте за “рекламу”, але треба вчиняти, як Коломойський. Більшість олігархів продовжують вовтузитися зі своєю “владою”, ніби війна ілюзорна і є лише свіжим приводом для срачу у Шустера. Коломойський запропонував винагороди за спійманих сепаратистів і заправив частину військової техніки. Хтось скаже, що це не багато, але це і не мало, і це вже щось. Він зробив на своєму рівні те, що він може зробити. Ми теж повинні думати, що ми можемо зробити на своєму рівні. Можливо, першою з таких речей є витрачання свого часу на щось продуктивніше, ніж постійні розмови про війну.

Advertisements