Популярним є поняття про “пряму демократію” – ухвалення усіх рішень, які стосуються колективу, голосуванням усіх його учасників, без спеціально обраних політичних органів. Але нині ми приходимо до нової форми правління – “прямої олігархії”, де ухвалення рішень буде безпосередньо лежати на кількох найбагатших людях, без спеціально найнятих акторів-депутатів. Але це не обов’язково погано.

Наша нова влада

Наша нова влада

Встановлюється ситуація, за якої найвпливовішими трьома людьми в країні є три олігархи – Порошенко, Коломойський та Ахметов. Вони мають зараз усі шанси напівформально поділити країну між собою, обіймаючи при цьому ключові посади на різних рівнях державної та місцевої влади і втілюючи свою волю безпосередньо через державний апарат.

Ахметов показав слабкість, коли намагався балансувати між Україною та Кремлем, але це не означає, що з ним покінчено. Цілком імовірно, що зрушення у поглядах Ахметова і його “перетворення” на “патріота” було спричинене торгами з Порошенком і Коломойським. Подейкують, що текст до “відеоблогу” Ахметова писали люди Петра Олексійовича. Але це ще не робить його залежним. Попри те, що найвідоміший у світі донеччанин вимушено переховується в Києві, без його участі новій владі буде украй непросто відновити стабільність і спокій на Донбасі. Натомість, коли ситуація стабілізується, за значного ослаблення усіх інших донецьких регіоналів, Ахметов нарешті зможе стати the unrivaled king in the East.

Порошенко – це взагалі багатосторонній феномен. По-перше, за абсолютно знищеної довіри народу до влади і політики знайшовся кандидат, спроможний переконливо перемогти у першому турі виборів. По-друге, надзвичайно важливо, що його підтримка відносно рівномірно була “розмазана” по всіх областях – це робить його саме таким політиком, який Україні гранично потрібен з 2004 року. По-третє, хоча кампанія і так була коротка, Порошенко не був ані першим, ані найактивнішим у агітації. Навіть обескровлена ПР мала більшу кількість роликів.

Коломойський – можливо, найбільший геній серед усіх українських олігархів за останні 20 років. За рівнем громадської підтримки він може позмагатися навіть із новообраним президентом. На хвилі війни з Росією він зробив усе, що тільки треба було, задля загальноукраїнського стимулювання патріотизму, наймасштабнішого самопіару та здобуття реального впливу за умов нової влади. Він, фактично, і став прикладом олігарха, який займає офіційну посаду і безпосередньо включається в управління державними справами. Єврей і мільярдер, він користується повагою націоналістичних угруповань (що саме по собі вже унікально). Його “1+1 Медіа”, фактично, задає тон у викритті російської пропаганди, а участь Привату в боротьбі із терористами забезпечила банку рекламу, про яку взагалі жодна компанія мріяти не може.

Але ж олігархія – це погано, чи не так? Чому тоді все це “не так погано”, як може здаватися?

Щонайменше, ми бачимо готовність наших реальних decision-maker’ів до змін зовнішніх, а відтак можна говорити, що країна таки змінила совітську владу на владу західного типу. Ось тепер вже можна починати вимагати соціальної справедливості.

Навіть ті, хто піддається на зливи чорнухи проти Порошенка, згодні, що він є кращим варіантом за Тимошенко, а шанси обійти її досить примарні у будь-якого іншого кандидата. Порошенко знає англійську і вміє домовлятися із західними дипломатами. Разом із тим, він викликає на півдні та сході значно менше негативу, ніж будь-який інший старий чи новий кандидат – це великою мірою наслідок наявності його заводів у різних областях країни.

Коломойський з його посиленим впливом і підтримкою АТО – чи не найкращий аргумент для світової спільноти про відсутність у нас повального антисемітизму, про який так істерично розповідає Росія. Також, піар Коломойського заохотив наслідування з боку багатьох дрібніших бізнесменів, які зрозуміли, що підтримка держави може бути не лише проблемою, але і нагодою представити себе у доброму світлі.

А Рінат Леонідович цінний уже принаймні тим, що він вперше в історії світу спробував пояснити Донбасу, що головна мета життя людини – це особисте щастя, а не повернення в СРСР.

І навіть якщо уявити собі, що олігархи є абсолютним злом (а вони, безперечно, ним не є), у приході до влади згаданих вище трьох осіб ми отримуємо скорочення витрат на частину посередників, які раніше “гойдалися” між олігархами та народом у намаганні втриматися при владі якомога довше. Ось це і є “пряма олігархія”.

Читайте також:

Головні здобутки Євромайдану

Advertisements