Дуже раджу ось таку пізнавальну статейку віком у майже ціле століття від Олдоса Хакслі, автора легендарного “Дивовижного нового світу”.
Це саме той текст, на основі якого гедоністичну антиутопію Хакслі порівнюють із репресивною антиутопією Оруела. На високому рівні абстракції справді можна говорити про протиставлення підходів двох авторів, але їхні підходи не є прямо протилежними.
Оруел нібито вважав, що “нас погубить те, чого ми боїмося“, а Хакслі більш був стурбований “речами, які нам подобаються“. Але і Оруел, і Хакслі майже однаково критикують у своїх антиутопіях механістицизм державної політики і втрату людськості суспільством. Окрім того, у “1984” Оруел зазначає, що проли ходили у кінотеатр, де їм показували жорстокі відео, для пролів спеціальна машина придумувала штамповані пісеньки, а ще вони могли грати в лотерею і ходити у пивні. Майже той самий перелік розваг, які критикує Хакслі. І, як на те вже пішло, у версіях обох авторів тоталітарний режим переслідував чи обмежував доступ до старовини та історії.
Зауважте, що Хакслі пише про газети і кіно як менш інтелектуальні форми дозвілля, які не розвивають людину. Все пізнається у порівняннях. Пройшов 91 рік. Зараз людину, яка читає газети, яка взагалі бодай щось читає, вже можна назвати такою, що саморозвивається. Кіно з його “повторюваною галіматьйою” здає позиції перед серіалами, у яких нерідко 20 серій поспіль взагалі нічого не відбувається. Музика XVI століття, пантоміми та фестивалі, про які говорить Хакслі, нині зрозумілі лише вузесенькому колу творчих інтелектуалів. І, напевно, чи не найсумніше – як багато “наукових дискусій на філософські теми” ви пам’ятаєте зі свого університетського життя? 90% тих, які пережив особисто я, відбувалися в позаурочний час і ніяк не були передбачені програмою.
Цікаво, що сказав би Хакслі про відеоігри. З одного боку, на відміну від кіно, ігри змушують споживача ставати учасником процесу, думати і докладати зусиль. При цьому, явище казуалізації ігор зводить процес думання та необхідні зусилля майже до нуля, відтак ця сфера переживає приблизно той самий процес, що і решта медійних розваг, критикованих Хакслі.
Безумовно, сучасний світ назвав би Хакслі ретроградом чи фашистом за його нав’язування людям “правильного” способу розважатися і відпочивати. Втім, все частіше звучить думка, що людина стає щасливою тільки тоді, коли вона щось створює, чогось добивається. Іншими словами – за докладання ефективних зусиль. Найпопулярніші сьогодні розваги будуються на тому, аби доступ до них вимагав якомога менших зусиль. Скажімо, доводиться відмовлятися від журнального формату “Князя Ігоря”, бо він вимагає на пару кліків більше, ніж звичайний блог… кліків – дій, що потребують мінімум зусиль.
Ні, я не скаржуся, просто констатую факт і думаю, що Хакслі був правий.
Дамітріанство 
у мене розділ дисера присвячений схожій тематиці) ех, колективне підсвідоме продукує схожі тенденції міркувань у багатьох людей, вкотре впевнююсь)
Я не думаю, що Хакслі аж настільки правий. Просто, коли доступ до будь-чого отримують широкі масси, це будь-що підлаштовується під них.
Ігри цьому хороший приклад. Коли вони тільки з’являлись – вони були складними, хардкорними і вимагали від гравця зусиль. По мірі розширення аудиторії вони підлаштувались під неї, казуалізувались. Але це не значить, що більше немає хардкорних ігор, просто більшості людей вони не потрібні.
Така ж фігня сталась з інтернеттом. Коли він тільки з’являвся, в ньому сиділи одні ентузіасти і спілкування у ньому було значно якіснішим і цікавішим ніж тепер, коли він переповнений порожніми коментарями і фотографіями котів.
Те саме можна сказати і про все інше. Музику, літературу, кіно.
Я думаю, що люди, які хочуть розвиватись і самовдосконалюватись завжди є, а відсоток їх скорше росте чим падає. Просто “середній інтелуктуальни рівень”, під який підлаштовуються виробники цієї продукції, падає за рахунок включення в аудиторію “найтупіших”.
Крім того в нас держава наразі влаштована так, що бути собою не вигідно, а деколи й небезпечно. Погана освітня система. Не забезпечені рівні права й можливості. Не у всіх країнах воно так влаштовано. Деякі значно краще справляються з тим, щоб дати можливість розвиватись тим, хто може і хоче це робити. Кажуть, в скандинавських країн це виходить в сто раз краще чим в нас.
Одним словом, мені здається, що “загальне отупіння” це лише видимість. Насправді ж ситуація така, що все більше людей можуть залучитись до кіно, ігор, мистецтва, технологій. Все це стало доступнішим. Ті, кому буде замало казуальних ігор – легко знайдуть складніші і до казуальних не повернуться. Ті, кому буде замало голівудських фільмів, дешевих романів чи популярної музики – завжди матимуть можливість зробити крок вперед.
В сімнадцятому столітті купа людей були взагалі неписемні. Тепер кожен вміє писати і читати, завдяки чому зросла кількість граматичних помилок і срачу в неті, але ті хто хочуть – отримають доступ до потрібної їм інформації. Тому я налаштований скорше оптимістично.
А ще в статті Хакслі йдеться про те, що нудьга заставить людей шукати кривавих видовищ. Цю проблему добре вирішують ігри, кіно і деякі жанри музики. До їх появи людям доводилось, як говориться у статті, “розважати себе самим”.
Бляха, ну я накатав. І знову запостило у відповідь.. Хз чого так.
Я забув у своєму відгукові згадати про кривавість видовищ, а це теж доволі такий небезпечний дзвіночок. Усілякі ідеї про “самогубство у прямому ефірі” поступово із сценаріїв до трилерів переходять у реальне життя. На мою – песимістичнішу – думку новий колізей років за 10 таки з’явиться, хай і у новішій формі.
А те, що багато написав – дякую. Твій коментар читати було не менш цікаво, ніж саму статтю Хакслі 🙂
згодна з попереднім “Одним словом, мені здається, що “загальне отупіння” це лише видимість”.
багато зразків сучасної масової культури будуються за принципом кількох рівнів. візьмемо серіал “Футурама”: цей серіал буде цікавий і не дуже інтелектуальній людині (відносно), навіть школяреві, але за рахунок алюзій на класичні зразки мистецтва (як-от у них є серія з купою алюзій на “Мобі Діка” Мелвіла, включаючи навіть інтерпретації книги через призму подій у серіалі) цей серіал буде цікавий і т.зв. “інтелектуалу”.
про таку дворівневість є гарна стаття в Еко – “Инновация и повторение”, де він розмірковує, що якісь композиційні прийоми, використовувані класиками, тепер стали надбанням усієї мас.культури.
+ сам Еко написав більш ніж дворівневий роман “Ім*я Троянди”, який поєднує ознаки інтелектуального роману (=модернізм; якщо читати класичного представн. “інтелект. роману” Т. Манна, то це в рази складніше, ніж Еко) з детективом (=масовий жанр).
Описаний підхід справді досить поширений. Можливо, це найправильніший підхід у сучасному світі, це хороший спосіб зберегти “розумне, добре, вічне” і водночас бути комерційно успішним. Утім, питання, чи цей підхід запобігає загальному отупінню, лишається відкритим. Наявність двох рівнів не означає, що масовий споживач чи принаймні його певний відсоток докопається до другого рівня. Можна багато діб говорити про філософію, закладену у “Матриці”, але напевно для 90% її шанувальників це просто прікольні спецефекти із суперчуваками, які роблять вау-штуки.
просто мені здається, що зараз доцільніше питання “а які знання потрібні в сучасному світі?”. одиниці зараз знають давні мови (латина, д-грецька), але це нікого не бентежить особливо, коли ж до сер. ХХ століття це було необхідністю. чи глибоке вивчення філософії – зараз це зовсім непоширено.
і це певною мірою “отупіння”, бо ми багато втрачаємо багато текстів і культурних концептів, але, з іншого боку, чи це знання справді сучасний світ не вимагає.
тобто якщо інакше сформулювати: якщо ми обмінюємо один багаж знань на інший, чи обов*язково це є отупінням?
(хоча тут постає питання про “багаж знань”, але це вже інша історія)
Просто, що вкладаємо у поняття “світ вимагав”?
Якщо подумати, то знання філософії світ не вимагав ні в ХХ столітті, ні в середньовіччі, ні за Ісуса Христа. Але без цих знань чимало соціальних перетворень просто не відбулися би.
Скажімо, сьогодні скрізь потрібні або айтішники, або менеджери з продажів, рідше – лікарі і юристи. У першому тисячолітті більш важливими були знання про махання мечем і стрільбу з лука. Але попри те, що кожна з цих сфер потребує певного таланту і багажу знань, йдеться про технічне і професійне уміння. Хакслі ж говорить про той тип знань, який ніким в принципі ніколи не “вимагався” – знання культурне, знання про спосіб відпочинку, знання танцю і пісні.
Звісно, можна сказати, що розваги міняються так само, як змінюється робота – разом із технологічним прогресом. Але зауважмо, якщо зміна актуального професійного знання означає зміну, але не скасування докладених зусиль (ще не ясно, що важче, кодити чи махати мечем), то у сфері розваг технологічний прогрес означає передусім скорочення мінімально необхідних зусиль.
я мала на увазі, що жодна освіта раніше не обходилась без вивчення давніх мов і філософії.
це було правило освіченості, як для благородних дівчиць – вміння грати на ф-но.
і Гакслі, якщо я правильно пам*ятаю, каже не тільки про культурне знання, але і про, приміром, якесь упорядковане, цілісне, глибоке знання (і тут не обов*язково має бути культура). згадаймо, що ця покинута в резервації жінка (яка народила дитину-дикуна) читала книгу про “хімікати”, але що це таке, вона так і не могла пояснити. тобто тут йдеться саме про якусь фрагментизацію й уривчасте бачення світу.
хоча текст ширший за всі його інтерпретації:)
Безумовно тут ідеться про фрагментацію свідомості, але…
На самому початку даного мого запису я робив посилання не на “Дивовижний новий світ”, а на статтю, в якій говориться головно про розваги.
Ось фрагмент із другого абзацу: “из всех разнообразных ядов, которые наша цивилизация потихоньку синтезирует в своем собственном чреве, вряд ли найдется более сильнодействующий, чем странное и страшное явление, обозначаемое в обиходе термином «удовольствие»”.
У своїх коментарях і в записі я говорив меншою мірою про символізм твору-антиутопії, а здебільшого – про антиутопію, яку Хакслі бачив у реальності навколо нього. Тому, можливо, ми говорили про дещо різні речі.
=)