Для когось учора було світле свято Конвокації – випуск із Академії, відзнака власних чималих зусиль і вихід у нове життя. Для мене ж це був день оцінки першого року оцього нового життя, життя поза навчанням.

Без Альма-матер важко :)

Без Альма-матер важко 🙂

Минув рік, а враження, що пройшло значно більше. Звісно, треба брати поправку на революцію та війну, але і без них зміни драматичні.

Справжній постмодерн із акселерацією, атомізацією та інформаційним шумом починається саме в “дорослому”, неакадемічному житті.

Найбільша зміна – тепер абсолютно все залежить від мого вибору і моїх зусиль. Саме тому омріяного поділу на робочий і вільний час не відбулося. Якщо раніше весь мій вільний час був зайнятий міркуванням над творчими/науковими завданнями, то зараз він іде на планування, перепланування і переосмислення усього мого життя, пошуки можливостей заробити додаткові гроші, упорядкування сімейних справ, самомотивацію, намагання знайти власну справу. Нині потрібен ретельніший тайм-менеджмент, ніж будь-коли раніше.

Внаслідок такого напруження, природно, брак енергії з категорії форс-мажорів перейшов у категорію problems you constantly have to deal with. Скажімо, раніше саморозвиток відбувався одночасно з більшістю моїх навчальних (постійних) завдань, він був легким і природним. Нині розвиток умінь потребує значних затрат часу і зусилля над собою. Та що там розвиток! Вибратися пройтися – це вже подія. І це все добряче гнітить. В Могилянці я (безвідносно фізкультури) значно більше ходив і бігав, і від того краще себе почував.

Але найбільша проблема – послаблення соціальних контактів. В Могилянці тільки дуже закрита і лінива особа могла уникнути якихось цікавих знайомств, пригод, громадської активності. Щодня я був оточений друзями і колегами з купою спільних професійних тем для обговорень, щотижня в Академії можна було надибати цікавих гостей. У “дорослому” житті не те, що зустрітися, навіть у чаті побазікати з найближчими друзяками – непросто. Всі зайняті справами чи відпочинком від справ… або я зайнятий. Інтернет майже ніяк не рятує, бо після випуску з Академії 90% моїх листів, повідомлень і постів набули суперздатність “бути проігнорованими усім сущим”. В ході Майдану люди не читали майже нічого, що не про Майдан. А тепер не читають нічого, що не про Росію. Я вже і забув, коли востаннє з кимось сперечався на тему релігії.

Новий тягар відповідальності і свободи був би абсолютно крутим, якби не швидкість, із якою час раптово почав рухатися. Якщо в школі журналістики бувало, що тижні пролітали швидко, то на УНІАНі пролітають місяці. Психологічно для мене й досі десь початок весни. Із остервенілою заздрістю я згадую, як у першому класі 45 хвилин здавалися мені цілим світом. Найімовірніше, питання у розмаїтті діяльності та у кількості комбінованого вільного часу – коли я нарешті дочекався відпустки, ті два тижні були однозначно найщасливішими з часу нашої з Оленкою подорожі до Кракова.

Згадана відпустка допомогла мені частково оклигати. Я і досі в найбільш неадекватному стані за останні 10 років, але я вже трошки вивчив “доросле” життя і відновив достатньо енергії, щоби бодай іноді докладати зусилля. Можливо, мені навіть вдасться виконати стратегічне завдання цього року.

, , ,

Чи пригодилася мені моя освіта? На жаль, я потрапив на роботу, де 90% моїх знань ніяк не використовуються, але перша офіційна робота після випуску – навряд чи достовірне мірило.

Зараз важливіше те, що моє життя у всіх його проявах тримається переважно на людях, з якими я познайомився під час навчання. Якби не вони, навіть не уявляю, ким би я був і чим би займався.

Іноді мене відвідують думки, що варто перекваліфікуватися на програміста, але страхає не стільки складність, скільки просто внутрішнє відчуття, що це не моє. Як плюс до резюме і до власних мізків – так, варто сісти і таки закінчити курс по Python. Але як справа усього свого життя – це навряд чи те, чим би я хотів займатися.

Чи буду йти я на PhD? На Конвокації я подумав про те, що це варто таки зробити, варто доводити усі справи до кінця. Але поки що я не визначився, чи подаватимуся я знову до Могилянки, чи закордон. Знаю точно одне – моє дослідження повинно максимально тісно стосуватися моїх стратегічних завдань у “дорослому” житті. Треба ставати професіоналом.

Advertisements