Правильно проживати своє життя

Даний текст написаний на межі свідомості і відрізняється підвищеною хаотичністю. Це є лише міркування про сенс життя і своєрідна рефлексія на тему низки чужих текстів, у якому сьогоднішній став останньою краплею. Не сприймайте близько до серця.

За останні кілька місяців я прочитав десятки текстів про творчих людей, про професіоналізм, кар’єру, досягнення успіху, планування свого життя тощо. Більшість цих текстів мені надсилали мої найближчі спільники. Чимало порушених там проблем добряче перегукуються із тими, через які я зараз намагаюся проштовхати сам себе. Найбільша серед них – навчитися правильно проживати своє життя. Правильно витрачати ці нікчемні 3-3,5 тищонки тижнів.

On the second thought, можливо, ця проблема визначає навіть усю нашу епоху. Інакше звідки стільки статей про невдоволених геніїв, з якими бореться увесь світ?

Прочитавши щось на кшталт чергової статті, про те, що всьому світу буде краще, якщо ти просто будеш нікчемним напівфабрикатом у безкінечному ланцюгу виробництва і споживання третьосортного лайна, я відчуваю, що вже готовий змиритися зі своєю посередністю і нездатністю навіть вибрати собі життєвий шлях… окрім того, що ні, я не здатен навіть змиритися із цим. Едакій метанедолік, який може нівелювати частину більш приземлених недоліків або призвести до закінчення життя у дурці.

…Але стоп, матеріал не про це. Стаття-то про те, що ніхто не зобов’язаний вам нічим і якщо ви самі не будете розвиватися, то мученицьки загниєте у вічному полум’ї безсенсовності власного буття, де ви не вартуєте навіть того обіду, який з’їли сьогодні, і будете постити мотиваційні фрази у соцмережах аж до скону!!! Проте мене більше цікавить ось це протиставлення таланта консюмтаріату. Хоча, якщо подумати, справа зовсім не в таланті, а в посидючості і наполегливості, що межує з одержимістю – ні про які вроджені таланти не йдеться. Отже, до справи, доки я не втратив остаточно здатності доступно і структуровано артикулювати ірраціоналізми…

Нам пропонується на вибір життя посередності або життя професіонала. І нібито говориться, що обидва варіанти цілком прийнятні: “нічого страшного”, є люди, які нічого не досягають в своєму житті, живуть у абсолютно неприйнятному житлі, їздять на гімнокурорти і водять машини, за які виплачують все своє дурнувате існування кредит. У описі цього процесу, навіть у версії самого автора, немає нічого привабливого і його втішання, у кращому разі, тягне на любительський тролінг… або це все лише я так сприймаю.

Так, я вихований сприймати все саме так. Я не знаю, коли і хто мене так виховав. Можливо, вся справа у дуже конкурентному могилянському середовищі. Я знаю одне: треба бути ексклюзивним, треба добиватися стану незамінності, треба підминати під себе світ усіма доступними шляхами і, навіть коли тебе б’ють по лівій щоці, правій, в спину і в пах одночасно – випромінювати впевненість у своїй перемозі, тримати посмішку, за якою потягнуться мільйони. Мене привчили не розглядати опцію бути абияким – тільки видатні успіхи, тільки карколомні падіння.

Нездатність відповідати цим уявленням типово витікає у всі проблеми покоління Y – нашого з вами покоління, покоління нещасних самозакоханих бездарів.

Втім, якщо вслухатися у голос розуму, життя професіонала, яке нам пропонується, часто абсолютно безрадісне. Це людина, яка намагається досягнути стану надлюдини, не маючи до того схильності. Так, не всі мають схильності до всього. І наш професіонал це самурай, шлях якого – не процвітання, а погибель. Його величчю може захоплюватися увесь світ, але його успіх подібний до перемоги над Арторіасом у Dark Souls – ця складна перемога дає значно менше, ніж забирає. Вона висотує час і людяність, а дає нетривале усвідомлення, який ти крутий. Нетривале, бо людина, яка долає великі труднощі, діставшись олімпійського піку, одразу усвідомлює, що є ще Монблан, Кіліманджаро, Мак-Кінлі і Еверест, а її “шалений успіх” – насправді недостатнє ніщо.

Чи багато людей люблять свою справу так, що готові убиватися заради неї? Чи багато бачать сенс, особливо, якщо припустити, що наш розвиток, окрім нас самих, взагалі всім лише як кістка в горлі? Він і нам, по факту, як одна суцільна кістка в горлі, якщо вірити автору.

Гаразд. Заспокоїмося. Лише трішки.

“Прітті к успєху” чи розвинутися до рівня самурая все рівно вам не вдасться, якщо не піклуватися про себе. І особливо це важливо тому, хто піднімається з низів – він може не дожити до своїх 18 секунд слави і сконати у муках по дорозі. Це раз.

Не всі хочуть “прітті к успєху” і, тим паче, не всі хочуть принести свої тіло і душу в жертву невдячній справі. Але й не всі хочуть “жити обичной жизню”. На мою думку, більшість адекватних людей просто хоче “життя своє без сорому прожити”, як співалося у пісні.  Це два.

Щоби прожити без сорому, все ж таки, треба досягати якихось вершин у певній справі. І ці вершини повинні претендувати на деяку визначність. Якщо цього немає, тоді це справді життя споживача-обивателя. Це три.

Щоби досягти вершин, треба обрати принаймні якусь і рухатися до неї – не стільки швидко, скільки послідовно. Це чотири. І це особисто моя найбільша проблема – “кліпове” життя і брак фокусування. І у подоланні цієї проблеми криється рецепт для покоління Y.

ОпределИть значит опредЕлить. Стратегічне завдання цього року.

А ще у мене є чисто марксистська велика підозра, що усілякі заохочення по-конячому пахати, якими заспамлені нинішні інтернети, це культ “позитивного мислення” навиворіт. Позитивне мислення присипляє вашу активність і змушує радіти своєму лайновому існуванню. Культ “Іди паши” вижимає із вас максимум тут і зараз, виснажуючи творчі сили у стратегічній перспективі. Адже, нагадаю, все рівно, шлях професіонала-самогубці передбачає починання в роботі “на дядю”. Ось тут-то і криється, на мою підозру, експлуататорське рішення. Маю сказати, віртуозне.

А можливо, це все лише мої псевдоінтелектуальні спроби виправдати власну нездатність навіть бути по-нормальному посереднім.

Advertisements

12 thoughts on “Правильно проживати своє життя

  1. Мені десь траплялася стаття, яка запевнювала не вірити всяким форбсам, що за “успішними молодиками” стоять спонсори, які далеко не чесним шляхом собі заробили всьо що мають. Моя особиста думка щодо цього всього: булшит. Погано не те, що людина живе планктоном все життя, – погано, що вона не хоче це змінити, якщо їй це не подобається. Людина що сама (саме сама!!!) обирає шлях незалежного професіонала – стає на шлях місцями складного, але саморозвитку себе в тому напрямку, в якому у неї лежить душа, у справі, яка подобається. От і все. Далі лишається тільки їбошити на дядю, який дивиться на тебе через дзеркало. Лишається вірити у власний шлях і власне діло. Лишається жити заради власної гідності, яка ростиме разом із професіоналізмом, із якісно виконаною роботою. Навіть, якщо тобі одразу ніхто за це не подякує.

    1. Але ж ти все рівно припускаєш, що колись та хтось подякує.

      Здається, я читав і оту статтю про “не вірити форбсам”. І там зкорема цікавою була думка, що шлях до успіху (і професіоналізму) не завжди лежить через виконання стандартних рухів із модними універами, крутими роботами та яскравими пунктами в резюме. Іноді цей шлях лежить через дуже приземлену, непрестижну і неформатну, але потрібну комусь впливовому роботу. Фішка в тому, що другий шлях мені здається втричі простішим за перший.

  2. Ще раз визначення “їбошити на дядю” будь ласка і що тут поганого?
    Бо мені складно уявити яким чином тоді б з’являлися високоякісні продукти від тих самих Dreamworks/Pixar/Valve/вставте своє де десятки людей поєднують свої високопрокачені скіли (професіоналізм) з роботою на дядю і отриманням від цього задоволення і прибутку, якби всі були гордими одинаками зі своїми “підприємствами”
    Взагалі є думка зустрітися в неділю.

  3. Мені ліньки писати довгий коментар, тому я напишу просто – свою роботу треба кохати: http://tynan.com/lovework 🙂 Тому що вона тебе кохає не залежно від того посередність ти чи ні.

    1. Дякую від усього серця! Справді хороший і правильний текст. Мотиваційний (у позитивному сенсі) 🙂

      Хоча про роботу 7 днів на тиждень – легко сказати, коли ти обрав той варіант, який не приносить миттєвих грошей, і ти повинен запахувати ще на одній роботі, аби просто жити.

  4. До ШДВ:

    Щодо праці “на дядю” – в передостанньому абзаці я мав на увазі, що не кожна людина доб’ється висот, якщо вижме із себе максимум “тут і зараз” в ім’я жертвоприношення себе роботі та ідеї професіоналізму. Радше вона загнеться.
    Всупереч тексту, де автор доводить, що всі роботодавці зацікавлені у посередності, саме творчі сфери, як то реклама, кіноіндустрія, геймдев, можуть отримати вельми хороший зиск від перенапруження своїх робітників. Відтак роботодавцю ідеологія “Іди паши” може бути дуже вигідною для вижимання сил із юних талантів.
    Ти навів приклади Dreamworks/Pixar/Valve, я радше говорю про приклад Ubisoft, який ложив на своїх найталановитіших людей. Аналогічне я бачив у одній громадській організації, яка нині стала партією.

    Щодо неділі – пиши в приват.

  5. а як щодо глибинного самоаналізу, духовних пошуків і просто щастя?
    те, що в нашому суспільстві – це не комільфо, тіпа нє успєх, але ж ти живеш для себе.

    1. Мої духовні пошуки привели мене до необхідності лишити по собі щось важливе, впливати на щось, make a difference, “створювати далі за себе” як казав Ніцше.

      Я орієнтований на інших людей. Для мене немає речей, які мають право на існування “просто заради самих себе”, і людей таких немає. Все має слугувати чомусь/комусь іще. Для мене це видається природним. Тому я страждаю, коли не відчуваю, що я роблю чогось важливого для інших.

      Можливо, це неправильна ідеологія, but I was running on it for a long time now.

  6. Кліпове життя – це як про мене. Трохи тут, трохи там, і якийсь неясний страх чи то успіху, чи то невдачі, який спонукає покидати цілком успішні справи і знову починати все з “нуля”.

    А хочеться стільки всього спробувати! ))
    А життя одне! ))

    І тут спадають на думку всі ці люди, які зараз активно включаються в суспільно-політичне життя як волонтери, активісти, медики, військові. Може, вони до цього були простими робітниками чи домогосподарками. Якби все було спокійно, ніхто про них би не знав. Але в цей момент саме вони відіграють незамінну роль для всієї країни!)

  7. Напевно, ми маємо справу з психологічним обґрунтуванням такого збочення, як марксизм в економіці. Дійсно, є люди, нездатні себе реалізовувати, котрі прагнуть, щоб Великий Інший зробив за них це. Такі погляди поширюються на всі сфери життя та світогляду, в тому числі теорію держави та права. Це психологічно важко розуміти, що ринок та конкуренція можуть дати тобі цілком означене місце.

    Але все ж я не марксист. І не тому, що я ніцшеанець і адепт теорії елітаризму, концептів сильної людини. Я не марксист, бо розумію, що за ідеального ринку йдеться про повну тотожність ролі здатностям, що б хто не думав про це. І я радий, що ти теж веберіанець. Так чи інакше сучасне суспільство і сама природа ринку дають нам вибір, навіть якщо він нам не підходить (по-перше) і навіть якщо здається що вибір один (по-друге). Справді, або людина може все ж намагатися пересилити об’єктивні закони ринку і жити проти хвилі, або вона може зайняти іншу нішу, котра також підходить до її конфігурації.

    Над означеню тобою проблемою критично важливо думати не тільки в сфері особистої мотивації, а характеру суспільного мислення.

    1. Насправді, я тут і заїхав у сферу суспільного мислення, коли торкнувся марксизму і коли торкнувся питання про обивательство.

      І я писав з позиції людини, яка може бути безкінечно позбавленою найменших талантів, але таки намагається стати визначною особистістю. Я не писав з позиції чувака, який думає, що за нього все зробить хтось інший. Мені чужі такі сподівання.

      Щодо ідеального ринку – він не існує. А у нас навіть просто звичайний ринок не існує, оскільки коло людей, рішення яких на щось впливають, надто вузьке. Так само вузький перелік соціальних ролей, у яких ти здатен не лише виживати, але і займатися якоюсь своєю справою і стабільно в ній розвиватися. Деякі варіанти просто обрубуються банальним питанням грошей: яких молодих науковців може отримати країна, коли стипендія аспіранта 1100-2200 грн? Якщо на заході для молоді актуальна проблема самореалізації, то в нашому суспільстві їй передує завдання “просто вижити”. І не всі готові красти з бюджету чи дурити лохів чи грати із податковою у хованки, щоби заробити.

      Але проблема не зводиться суто до можливості нормально заробити. Адже всі навколо від тебе очікують, що ти маєш “прітті к успєху”, щоби вони вважали тебе достойним із ними просто говорити, а ти сам економиш гроші на обідах і запахуєш 3 проекти одночасно, аби мати невеликий шанс на “успєх” винятково якщо усі три будуть вдалими.

      І ось тут уже постає гостро питання фокусування: я би ніколи не досягнув навіть своїх скромних досягнень, якби просто наполегливо займався якоюсь однією справою (чого, в теорії, від нас вимагає стан майстерності). Наші обставини не дозволяють людині робити ставку лише на якусь одну чи дві справи – треба “крутіцца”, треба одразу робити усе, що можеш, бо завтра буде пізно, бо завтра тобі стукне 26 і всі люди від роботодавця до твоїх старих друзів дивитимуться на тебе як на людину, яка нічого не встигла у своєму житті і нічого не добилася.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s