Даний текст написаний на межі свідомості і відрізняється підвищеною хаотичністю. Це є лише міркування про сенс життя і своєрідна рефлексія на тему низки чужих текстів, у якому сьогоднішній став останньою краплею. Не сприймайте близько до серця.

За останні кілька місяців я прочитав десятки текстів про творчих людей, про професіоналізм, кар’єру, досягнення успіху, планування свого життя тощо. Більшість цих текстів мені надсилали мої найближчі спільники. Чимало порушених там проблем добряче перегукуються із тими, через які я зараз намагаюся проштовхати сам себе. Найбільша серед них – навчитися правильно проживати своє життя. Правильно витрачати ці нікчемні 3-3,5 тищонки тижнів.

On the second thought, можливо, ця проблема визначає навіть усю нашу епоху. Інакше звідки стільки статей про невдоволених геніїв, з якими бореться увесь світ?

Прочитавши щось на кшталт чергової статті, про те, що всьому світу буде краще, якщо ти просто будеш нікчемним напівфабрикатом у безкінечному ланцюгу виробництва і споживання третьосортного лайна, я відчуваю, що вже готовий змиритися зі своєю посередністю і нездатністю навіть вибрати собі життєвий шлях… окрім того, що ні, я не здатен навіть змиритися із цим. Едакій метанедолік, який може нівелювати частину більш приземлених недоліків або призвести до закінчення життя у дурці.

…Але стоп, матеріал не про це. Стаття-то про те, що ніхто не зобов’язаний вам нічим і якщо ви самі не будете розвиватися, то мученицьки загниєте у вічному полум’ї безсенсовності власного буття, де ви не вартуєте навіть того обіду, який з’їли сьогодні, і будете постити мотиваційні фрази у соцмережах аж до скону!!! Проте мене більше цікавить ось це протиставлення таланта консюмтаріату. Хоча, якщо подумати, справа зовсім не в таланті, а в посидючості і наполегливості, що межує з одержимістю – ні про які вроджені таланти не йдеться. Отже, до справи, доки я не втратив остаточно здатності доступно і структуровано артикулювати ірраціоналізми…

Нам пропонується на вибір життя посередності або життя професіонала. І нібито говориться, що обидва варіанти цілком прийнятні: “нічого страшного”, є люди, які нічого не досягають в своєму житті, живуть у абсолютно неприйнятному житлі, їздять на гімнокурорти і водять машини, за які виплачують все своє дурнувате існування кредит. У описі цього процесу, навіть у версії самого автора, немає нічого привабливого і його втішання, у кращому разі, тягне на любительський тролінг… або це все лише я так сприймаю.

Так, я вихований сприймати все саме так. Я не знаю, коли і хто мене так виховав. Можливо, вся справа у дуже конкурентному могилянському середовищі. Я знаю одне: треба бути ексклюзивним, треба добиватися стану незамінності, треба підминати під себе світ усіма доступними шляхами і, навіть коли тебе б’ють по лівій щоці, правій, в спину і в пах одночасно – випромінювати впевненість у своїй перемозі, тримати посмішку, за якою потягнуться мільйони. Мене привчили не розглядати опцію бути абияким – тільки видатні успіхи, тільки карколомні падіння.

Нездатність відповідати цим уявленням типово витікає у всі проблеми покоління Y – нашого з вами покоління, покоління нещасних самозакоханих бездарів.

Втім, якщо вслухатися у голос розуму, життя професіонала, яке нам пропонується, часто абсолютно безрадісне. Це людина, яка намагається досягнути стану надлюдини, не маючи до того схильності. Так, не всі мають схильності до всього. І наш професіонал це самурай, шлях якого – не процвітання, а погибель. Його величчю може захоплюватися увесь світ, але його успіх подібний до перемоги над Арторіасом у Dark Souls – ця складна перемога дає значно менше, ніж забирає. Вона висотує час і людяність, а дає нетривале усвідомлення, який ти крутий. Нетривале, бо людина, яка долає великі труднощі, діставшись олімпійського піку, одразу усвідомлює, що є ще Монблан, Кіліманджаро, Мак-Кінлі і Еверест, а її “шалений успіх” – насправді недостатнє ніщо.

Чи багато людей люблять свою справу так, що готові убиватися заради неї? Чи багато бачать сенс, особливо, якщо припустити, що наш розвиток, окрім нас самих, взагалі всім лише як кістка в горлі? Він і нам, по факту, як одна суцільна кістка в горлі, якщо вірити автору.

Гаразд. Заспокоїмося. Лише трішки.

“Прітті к успєху” чи розвинутися до рівня самурая все рівно вам не вдасться, якщо не піклуватися про себе. І особливо це важливо тому, хто піднімається з низів – він може не дожити до своїх 18 секунд слави і сконати у муках по дорозі. Це раз.

Не всі хочуть “прітті к успєху” і, тим паче, не всі хочуть принести свої тіло і душу в жертву невдячній справі. Але й не всі хочуть “жити обичной жизню”. На мою думку, більшість адекватних людей просто хоче “життя своє без сорому прожити”, як співалося у пісні.  Це два.

Щоби прожити без сорому, все ж таки, треба досягати якихось вершин у певній справі. І ці вершини повинні претендувати на деяку визначність. Якщо цього немає, тоді це справді життя споживача-обивателя. Це три.

Щоби досягти вершин, треба обрати принаймні якусь і рухатися до неї – не стільки швидко, скільки послідовно. Це чотири. І це особисто моя найбільша проблема – “кліпове” життя і брак фокусування. І у подоланні цієї проблеми криється рецепт для покоління Y.

ОпределИть значит опредЕлить. Стратегічне завдання цього року.

А ще у мене є чисто марксистська велика підозра, що усілякі заохочення по-конячому пахати, якими заспамлені нинішні інтернети, це культ “позитивного мислення” навиворіт. Позитивне мислення присипляє вашу активність і змушує радіти своєму лайновому існуванню. Культ “Іди паши” вижимає із вас максимум тут і зараз, виснажуючи творчі сили у стратегічній перспективі. Адже, нагадаю, все рівно, шлях професіонала-самогубці передбачає починання в роботі “на дядю”. Ось тут-то і криється, на мою підозру, експлуататорське рішення. Маю сказати, віртуозне.

А можливо, це все лише мої псевдоінтелектуальні спроби виправдати власну нездатність навіть бути по-нормальному посереднім.

Advertisements