Є безліч усіляких визначень самотності і ось я надумав своє.
Самотність – це стан, коли немає кому розповісти про те, що тебе насправді турбує. Це може бути якась дрібна пригода сьогодні на роботі або екзистенційна криза, що тягнеться вже рік, але тобі немає з ким поділитися. Твої найближчі всі або зайняті надважливими справами і не мають часу, або твої переживання взагалі їх не торкають. Часто приходить усвідомлення, що далі твоєї власної констатації своєї думки справа просто не піде – “ну ок” чи “тримайся”, чи “ура вітаю” і все. Не буде відчуття ані справжнього співпереживання, ані гордості за твій успіх, ані бодай незгоди, яка би переросла хоч у якусь та й цікаву дискусію.
Це враження подібне до того, коли пишеш у соцмережі і ніхто навіть не лайкає твій запис. Навіть не так – це відчуття, коли ти НЕ пишеш у соцмережі, бо вже не маєш сподівань, що тобою написане буде комусь цікавим.
Ось це справжня самотність.
Дамітріанство 
Міняй\шукай аудиторію. Ти як ЗМІ, яке пише про політику для єнотів. Єнотам не цікава політика. Єноти тебе не люблять і не співпереживають тобі. Єнотам ти не цікавий. Вони можуть з тобою погоджуватись, читати тебе, але для них це… Не значне. Їм просто пофіг. А десь там є зграя Качкодзьобів, які занудилися від всього що навколо них. Вони вже починають дослухатися до Ніцше і вірити в абсолютизм. І коли ви знайдете одне одного – самотність зникне як явище і вони приймуть тебе як героя Качкодзьобів.
Не обов’язково підлаштовуватись під єнотів, якщо справжнього тебе з радістю приймають качкодзьоби.
Щиро твій
Вомбат.
самотність – це найважливіший стан для людини творчої… а спілкуватися – на те є блог, фейсбук, твітер… у мене декілька інтернет-друзів, з яким постійно спілкуюся… і тепер зокрема дію на підтримку фронту… сумувати нема часу…
якось зайшов на блог дуже відомого художника Нью-Йорка – і о диво, у нього 28 френдів, з того часу зрозумів, що важлива не кількість…
🙂
Суть не в кількості. Я про кількість взагалі не говорив. Це окрема тема з досить чіткою математичною моделлю: чим більше – тим гірше.
Суть в тому, що буває стан, коли до тебе реально взагалі нікому нема діла, скільки б друзів у тебе не було, включно з твоїми домашніми. І тут я говорю не стільки про онлайн, скільки про офлайн.
Також слід брати до уваги, чи ти інтроверт, чи екстраверт. У мене є друзі-інтроверти, яким людство взагалі як та кістка в горлі: дай їм хороший комп, забезпеч харчами і вони і за місяць не відчують потреби кудись вилазити з хати. Я інакший. Для мене оце спілкування в соцмережах – це жуткій сурогат. Без живої розмови (з кількома друзями) я чахну.
тож, треба спілкуватися… щоправда, добре розумію, бо буває й таке – йду в степи і сумую, що сам і нема з ким поговорити… хіба шо з ящірками та зміями 🙂
З ящірками теж іноді треба спілкуватися, це правда 🙂 У мене часом виникає потреба поспілкуватися із містом вночі – просто йдеш собі додому з центру. Не на метро їдеш, а пішки. І це чудові години занурення у ніч, вогні та прохолоду без жодних контактів з іншими людьми.
пару років тому, у 2010, вільний час проводив на Подолі, здебільшого вечірньо-нічний і недільний, потім це своє “спілкування” описував на блозі (ці записи видалені, а також і фото), тоді був надибав на будинки-розвалюшки (їх уже знесли) і намагався уявити свідками якого життя вони були… прив’язував до конкретних історичних фактів, – було цікаво, отримував від того масу задоволення – і від досліджень, і від описування пережитого/побаченого/почутого… це як приклад того, що самотність – вельми корисна штука.
Це точно. Дуже добре, коли є такі друзі, для яких ти важлива, які можуть приділити тобі час якщо щось і щиро цікавляться твоїми справами.
Я б уточнив, що самотність – це відсутність комунікації
Влучно!