Здається, я знаю, чим найбільше відрізняються українці від росіян. І справа не у свободі особистості, і навіть не у рівні гостинності.

UKROS

Кажуть, в Росії сакралізація влади. Це не зовсім так. Якщо казати геть серйозно, то цілком очевидно, що більшість росіян не моляться на Путіна. Більше того, вони можуть навіть абстрактно хаяти всю владу в принципі, доки сидять на кухні чи на лавці у дворі. Але у спорі вони готові виправдати усі переступи кожного можновладця, навіть якщо у пресі оприлюднять беззаперечні докази його злочинів. Виправдання завжди просте: “Він украв? Так і всі крадуть”.

Аналогічно виправдовують безчинства у Чечні і на Донбасі: “Ми воюємо? Так а США по всій планеті воюють”. Це саме той випадок, коли “якщо всі підуть стрибати з мосту, то і я піду”. Так само виправдовують і свої індивідуальні прогріхи: те, що я согрішив – не важливо, головне – согрішив не більше за “середньостатистичного” дядю Васю. І коли ти нікого не вбив і останній шмат хліба ні в кого не забрав, то ти вже “хороша людина”. Не дивно, що в Росії православіє таке нехристиянське.

Це велика логічна помилка і це украй неефективне мислення. Чому?

По-перше, це маніпулятивне пересмикування, яке позбавляє шансу на діалог. Про що можна говорити, коли будь-яка пряма тема автоматично переводиться на чиїсь формально схожі злочини?

По-друге, це постійне уникання відповідальності. Якщо людина патологічно нездатна відповідати за свої індивідуальні вчинки, то від неї годі очікувати якісної роботи чи осмислених вчинків у житті.

По-третє, цілком очевидно, що такою логікою можна виправдати будь-які вчинки, залежно від збоченості людей навколо. Це навіть не спекуляція на “меншому злі”, це постановка на місце меншого зла майже усього зла в принципі: “Ну і що, що ми обстрілюємо цивільних? Американці теж багато цивільних в Іраку вбили”, “Ну і що, що ми катуємо полонених, а у американців було Гуантанамо!”, “Ну і що, що ми ГУЛАГ відновили і відправили туди всіх етнічних українців? А в США індіанців загнали в резервації!”, “Ну і що, що ми їмо сусідських дітей на сніданок? Хохли теж їли в 33-му!” і так по сходинках аж у саме пекло.

“Патологія виправдання” як причина деградації

Звісно, можна списати цю логічну помилку на колективізм (стадний інстинкт), але на мою думку, колективізм у Росії – дуже відносний. Колективізм не пояснює деградацію. Та і колективізм як такий не завжди поганий. Стадність притаманна багатьом консервативним народам, і Західній цивілізації теж. Єдність у суспільстві може бути конструктивною – наприклад, вуличний соціальний експеримент “Людині погано” показав, що в США значно охочіше допомагають випадковому перехожому, ніж в Росії. То що, виходить, у Росії люди більш егоїстичні, а відтак і більш індивідуалістичні, ніж на Заході? Бачите, як все відносно із колективізмом.

Натомість російська “патологія виправдання” є однозначно шкідливою, бо вона не просто консервує поточний стан, не просто пригноблює волю, але заохочує вдаватися до все гірших і гірших вчинків.

Саме через готовність безкінечно попускати гріхи одне одного російське суспільство і породило за часів Радянського Союзу те, що в 90-их і нульових роках стало називатися blackmail state. Всі продовжують красти, і за умов продажності правоохоронців потрібний грішок легко використати задля тиску на будь-кого іншого.

Безумовно, і в нашому суспільстві багато хто схильний до “патології виправдання”, особливо якщо казати про людей старшого віку та державних службовців. Але все ж таки, в суто політичній площині українці схильні до протилежної крайності – “патології засудження”.

Не надто “особливий” статус Донбасу

Останні події із ухваленням закону Порошенка про особливий статус окремих районів Донбасу яскраво виявляють цей наш killphrase: Зрада! Продалися! Ганьба! Президента геть! І далі по тексту.

За всієї неоднозначності цього закону, паніка видається просто передчасною. Закон, по факту, констатує і так наявну ситуацію, а за великим рахунком, лишає Україні можливість відновити свою повноцінну владу на Донбасі. Закон не узаконює терористичні угруповання, не віддає Донбас Росії, не визнає “народних республік”. Та і нарешті… друзі, це “закон” УКРАЇНИ. Тобто ще є ВЕЛИКЕ питання, чи він колись буде якось втілений в життя. Не виключено, що це просто політичний крок Пороха, аби показати світу, як ми всі готові “почути Донбас”. Те саме стосується і амністії. Чи ви усі забули, що у нас вже була акція для терористів “добровільно склади зброю та отримай амністію”? Нею скористалися пару десятків людей. І зараз теж ДНР уже заявила, що ігнорує ініціативи нашої влади.

Мій прогноз – 2:1, що нічого через ці закони не зміниться.

Але таке. Головне – закатати істерику. І покритикувати якомога більше. Бо будь-яку владу треба критикувати постійно, абсолютно незалежно від реальної продуктивності чи шкідливості її рішень. Чи не так?

Неможливість оновлення облич

З панікою в нашому суспільстві боротися нелегко, бо люди готові розвести її з абсолютно будь-якого приводу.

АААААА!!! Нема нових облич у владі! Зрадили Майдан! Ганьба!

Я так само підтримую появу нових політиків, але я розумію, що нам абихто не потрібен. Якщо “нові обличчя” не матимуть належного бачення, власного плану та експертизи у відповідній сфері, то толку з них не буде ніякого. Через несамостійність вони уже за пару тижнів побіжать до старих люстрованих чинушів за порадою. На жаль, толкових людей серед наших “молодих політиків” значно менше, ніж усі думають, тому часто доцільніше тиснути на вже наявну владу, ніж чекати приходу міфічних “нових облич”.

Більше того, часом, коли з’являються “нові обличчя” і з баченням, і з планом, і з досвідом (як от Шеремета), їх може просто виявитися замало. Шеремету з його інноваційним баченням вкинули у котел із наскрізно прогнилими бюрократичними паразитами. І він пішов звідти, бо зрозумів, що самотужки цю гору лайна не розгребе. Висновок: “нові обличчя” мають приходити великими організованими групами.

Але коли хтось новий іде на вибори, в країні починається інша паніка:

“АААААА!!! Вони всі продалися олігархам! Зрадили Майдан! Ганьба!”

Ще місяць тому всі дивилися на Мустафу Найєма, Семена Семенченка та Юлія Мамчура як на взірців, героїв. Зараз вони для багатьох перетворилися на ворогів народу. Просто тому, що потрапили у виборчі списки. Українці сприймають політичне дуже агресивно (і вони мають на те причини), але якщо перебувати із політиками у стані вічної окопної війни, то як змінити державу?

По-перше, всі мають змиритися із тим, що в УСІХ демократичних країнах олігархи та корпорації мають великий вплив на партії. Завдання громадянського суспільства цей вплив урівноважувати, поступово зменшувати, але не сподіватися, що колись прийдуть якісь ідеальні, абсолютно незалежні кандидати – вони НІКОЛИ не прийдуть.

По-друге, як політичний PR-щик можу вам гарантувати, що людина під партійним брендом на виборах має більші шанси за самовисуванця, навіть якщо у них однакові бюджети. Тому долучатися до партій часом буває виправдано, особливо для людей без власної команди.

По-третє, якщо людина співпрацює з олігархами, це не означає, що вона автоматично стає бездумною маріонеткою. Якщо людина володіє баченням, має план і є фахівцем, вона так само використає олігарха у своїх цілях, як і він її у своїх. Це гра з ненульовою сумою, як і вся політика.

В сухому підсумку, огульне засудження всього політичного навряд чи є більшим виявом критичного мислення, ніж “патологічне виправдання”. Це як паніка супроти пофігізму, а правда – посередині.

Чи варто говорити про доцільність військових у парламенті? Варто. Чи варто ставити під сумнів план Президента? Варто. Чи варто проводити люстрацію? Необхідно! Але не треба сприймати політику та події в країні панічно та однобоко. Взагалі, нічого в житті не треба так сприймати.

Advertisements