Це мій останній запис як редактора УНІАН. Я офіційно звільнився, забрав трудову книжку, здав посвідчення і відпрацював свій останній день. Це була моя перша робота, на якій я офіційно відпрацював цілий рік. Не сказати, що це була дуже крута робота, але звільнятися все рівно важко.
Я бачив сніжок та старі будинки за вікнами офісу “1+1 медіа” і думав, що колись я міг би працювати в одному з цих кабінетів зі скляними стінами. У мене була би іграшкова м’яка черепаха, брендований органайзер і може навіть власний відділ та пристойна зарплатня. Звісно, потім в голові настає прояснення, і я згадую, хто я і де я, і що ця офісна ідилія ані є дуже імовірною для мене, ані вартою того, щоби за нею тужити. Треба рухатися далі, і цьому рухові немає адекватних альтернатив.
Проте я дуже звик. Навіть не стільки до самого УНІАНу, скільки до щоденних поїздок із Сирця на Поділ. Для мене Поділ став рідним. І не так важливо, чи їду я туди писати новини чи наукові роботи, чи просто із друзями зустрітися. Це дивне усвідомлення, що незабаром у моєму щоденному графіку не буде ані Подолу, ані Сирця, ані навіть київського метро. Мене охопила передчасна ностальгія, хоча я ще навіть не знаю, коли купуватиму квиток.
Взагалі, людська природа алогічна і деструктивна. Як же важко боротися зі своїми демонами. І в яких різних формах вони до нас приходять. От зараз – у меланхолійній формі. Я мав би радіти майбутній подорожі, збільшенню кількості вільного часу, нагоді вирішити купу своїх проблем. Натомість я скучаю за дурницями, з якими я ще толком не розпрощався, а до деяких із них я, найімовірніше, повернуся досить скоро. Скучаю за набридлою рутиною, за обстановкою, яку уже давно прагнув змінити, за ілюзіями, які за багато років так і не стали реальністю. Так і хочеться самому собі сказати: “Альо!!! Ці всі штуки ніколи навіть не були твоєю зоною комфорту! За чим тужити?”. Те, що я їду – це чудово, це правильно, це життєво необхідно.
Можливо, у мене просто побічний страх від розставання зі справді важливими друзями, завдяки яким я протримався увесь цей час, зокрема і цей останній, чи не найважчий рік. А можливо, це переживання за ті складні невирішені проблеми, які я лишаю вдома і які самі собою не минуться. Я ніби досяг нового рівня, але попередній пройшов на слабеньку “трієчку”.
Чи можу я зробити зараз корисний висновок зі своєї роботи, яку покинув? Чого навчив мене УНІАН?
По-перше, вирішувати проблеми послідовно, починаючи із найнагальніших. Якщо ви маєте поставити дві новини, ви почнете із більш термінової та за другу візьметеся лише після того, як поставите першу. Моя давня проблема – я завжди роблю кілька речей паралельно, а це шкодить концентрації. Новини привчили мене до кращої самодисципліни.
По-друге, робити свою роботу не зважаючи на обставини. Коли ти маєш графік і від тебе залежить, чи працюватиме сайт новинної агенції третину доби, ти сідаєш і працюєш, навіть коли твої домашні доводять тебе до психозу, вже не кажучи про поганий настрій, технічні проблеми тощо. Я маю багато своїх тривог, і хоча я так і не навчився гасити їх, принаймні тепер я умію працювати навіть у тривожному стані.
По-третє, дотримуватися уважності і логіки, завжди знати, де може ховатися помилка, перевіряти будь-які твердження на предмет точності і правдивості першоджерела. Не спішити з висновками і завжди намагатися дізнатися більше – це стосується усіх проблем у житті. І це ніби очевидні речі для будь-якого медійника, але до УНІАНу брак уважності був однією з моїх найбільших проблем у житті.
Читайте також: 7 речей, яких мене навчив ТСН
Дамітріанство 