Німецькою можна оволодіти лише у німецькомовному середовищі. Звісно, можна освоїти загальні правила граматики і закласти якісь підвалини словникового запасу, можна розвинути вимову і вважати себе великим філологом, але ця твоя самовпевненість триватиме рівно доти, доки тобі не скажуть на касі “7.90”. І ти знаєш, що саме тобі сказали – два простих слова, числівники, ось вони на табло, – але ти просто в істериці, бо розумієш, що ти оті два елементарні слова взагалі не розчув.

Як буває недолуго виглядають іноземці, що вивчають лише “Досвіданьє!” і в ході відвідин Києва ліплять його куди не треба. Напевно, і я зараз виглядаю десь так само в очах німців зі своїм “Еншульдігунзібітте”.

Це міф, що більшість німців володіють англійською. Навіть серед молодших людей, з якими я спілкувався, більшість відповідали “Ні-і” (у них є таке слово). Дехто починав мене запевняти, що “Та в тебе нормальна німецька, давай по-нашому”.

З англійською свого часу мені було якось простіше. Я точно пам’ятаю, що коли вперше в житті нормально поговорив із американцем, то ні в мене, ні в нього не виникало жодних проблем. Звісно, англійської в світі більше, ніж німецької – я і фільмів надивився чимало, і музики наслухався, і книг начитався до першої зустрічі з оригінальним носієм. Німецьких творів у оригіналі я спожив у сотні раз менше. Окрім того, англійська – всесвітня мова, а відтак цілком легально понівечена сотнею екранізованих акцентів та діалектів. Тут можна говорити хоч як рашан БОріс ін зе армі, тебе зрозуміють.

З німецькою зовсім інакша історія. Вона ексклюзивна і про неї світ має багато тупих стереотипів. Так-так, я про оці всі “смішні” картинки із зігующім істеричним Гітлером. Якби ви почули, як німці говорять в реальному житті між собою, зрозуміли би, що з отими картинками реальність має дуже мало спільного. Мова німців (принаймні у Бонні) радше схожа на британську – елементарні слова викручуються так, що здається, вони самі говорять неправильно. Але ж ні, так бути не може. Це я щось недовчив. Це я – чужорідне тіло у цій екосистемі. І від цього усвідомлення стає геть не по собі.

Починаєш радіти кожній людині, з якою маєш хоча би теоретичну спорідненість. Хазяйка мого тимчасового помешкання – росіянка-іммігрантка, вона вже забула багато російських слів, але розмова з нею після прибуття реально мене підтримала. У цьому ж будинку живуть хлопці з Криму, Львова і Польщі. Я, на жаль, досі майже не мав часу із ними бодай трохи поспілкуватися, але от вранці до поляка в гості приходив молдованин. Я перекинувся із ним парою слів і вже гніт чужорідності ослаб. Вдень була смішна ситуація, коли я підійшов на вокзалі до продавця і німецькою спитав, де банк, а продавець мені московським акцентом детально пояснив 🙂 Ввечері заходжу в супермаркет, а там у черзі стоїть американець із донькою. Вітатися із ним було би якось незручно, але сам факт його присутності і його характерного акценту мене дуже заспокоїв.

Але всі ці маленькі радощі не можуть тривати вічно. Мову треба вивчити. Міська влада, в якої я пройшов сьогодні реєстрацію (найприємніша бюрократична процедура за все моє життя), окрім пачки квитків на театральні вистави та інші культурні заходи, аби я інтегрувався, дала запрошення на курси німецької. Втім, Deutsche Welle обіцяє свої мовні курси для нових працівників у найближчі тижні.

Advertisements