У перший день роботи (ще минулої середи) мені дали завдання: чекати на шефа. Оскільки редакція реорганізовується, проблем і без мене у шефа було вдосталь, тож я цілий день, фактично, нічого не робив. Потім були кілька ніби не робочих, але і не так, щоб дуже вихідних днів, коли я боровся із бюрократією (бій ще далекий від фіналу). І ось, нарешті, я можу похвалитися першим матеріалом, що вийшов на сайті DW як результат моєї роботи. Зауважет, це при тому, що я і досі не маю повноцінного доступу до адмінки сайту 🙂

Moldova

Молдова – стара нова жертва Росії

Я переклав з німецької текст про те, чому тепер ЄС і НАТО висловлюють занепокоєння подіями в Молдові.

Так, я знаю, стаття зі знаком запитання в заголовку. Я би сам себе за таке звільнив негайно, але це не мій заголовок, редактор лишила той, що був в оригінальній статті, я не міг нічого вдіяти – лише літературно перекладав і придумав свої підзаги.

Це дуже скромний успіх, але він вчасний. Критично важливо, що він відбувся і що мені сказали “Аби ж усі так не знали німецької, як Ви”. Це трохи розвіяло мій страх.

Я старався досі (і планую надалі) писати не стільки про власні переживання, скільки про загальні висновки з життя в Європі, Німеччині та Бонні. Але сьогодні я дозволю собі особисте зізнання: мені дуже страшно. І мені майже безперервно страшно впродовж цілого тижня. За останні кілька років я непогано навчився справлятися із багатьма своїми емоціями, і зараз таке враження, що мене готували саме до оцього часу.

Так, з одного боку, це Європа, тут немає війни і валюта не скаче. Хтось мене підстьобує, що “я вчасно виїхав”, хтось мені навіть заздрить. Але, з іншого боку, повірте, страшно бути безправним ніким у незнайомому місті, де твої найближчі люди – це колеги, що бачилися з тобою двічі до відльоту, і з якими ти спілкуєшся тільки на роботі. Страшно купувати щось у магазині, коли ти не знаєш, коли отримаєш зарплату. Страшно віддавати майже всі гроші своєї родини собі на зйомне житло. Страшно за рідних, що лишилися вдома. Страшно братися у новому колективі за роботу, в якій у тебе стільки негативного досвіду і в якій конкретно зараз ти не до кінця розумієш свої безпосередні обов’язки. Страшно вкидати одяг у чужу пральну машинку. Страшно за своє здоров’я.

Ні, я не кажу, що я би хотів зараз повернутися додому. Я не полишаю не доведених до кінця справ, тим паче тих, на які я пішов з власної ініціативи. Просто я намагаюся донести, що тут насправді іще те випробування. І дай Боже його подужати!

Advertisements