Пурніма і Єшван – мої сусіди. Вони з Індії. Програмісти. Я вже трошки знайомий з культурою цієї країни завдяки моєму давньому другу Акашу, тому почувався абсолютно вільно у них у гостях. Та і насправді, якогось великого культурного шоку від нашого спілкування не передбачалося. В силу своєї освіти та наявності Інтернету, ми з моїми сусідами є більше “громадянами світу” і жертвами глобалізації, ніж представниками своїх культур.
Від Єшвана я дізнався цікаву історію штату Андхра-Прадеш, звідки він і його дружина родом. Декілька років тому штат було поділено надвоє під приводом “мовного питання”. Частина штату, яка нині є окремою і зветься Телангана, має трошки відмінний, грубіший діалект. В Індії регіональний поділ великою мірою збігається із поділом мовним. Як вони жили разом багато десятиліть, а потім раптом вирішили, що розмовляють двома різними мовами? Все просто і знайомо: політик, який хотів бути головним у Андхра-Прадеші, вирішив, що зробіть власний штат “із покером і так далі” і створив сепаратистську партію. Він обіцяв федеральному уряду, що в разі підтримки ідеї з утворенням нового штату Телангана забезпечить тодішній партії влади підтримку на виборах. Але коли федеральний уряд пішов на цей крок і перед виборами попросив підтримки, чувак відповів: “Про що йдеться?”.
Політична історія Індії, принаймні у викладі моїх сусідів, цікава і насичена. Багато паралелей з Україною. Та сама ситуація з армією бюрократів, яку взагалі не ясно, як можна перемогти. Ті самі погляди на багато проблем сучасного світу. Відмінності передовсім у їжі та в ставленні до США. Здається, в Індії не надто шанують Америку, як і англо-саксонський світ в цілому.
Одного разу ми сиділи за пивом до третьої ночі, поки я пояснював Єшвану, хто є хто у нинішньому конфлікті на Донбасі. Не пам’ятаю вже на якому етапі я почав малювати схеми, щоби дати сусіду уявлення про види християнства. І англійська мова була як рідна обом нам, хоч обом вона рідною не є. І кухонна дискусія була якась така дуже типова, до болю знайома за аргументами і настроями.
Пару разів сусіди мої просили перекласти якусь дрібницю німецького тексту. Хоча Пурніма тут вже півроку, вчити німецьку в неї мало потреби, оскільки працює вона на Deutsche Post, а там цілі відділи за день можуть жодного німецького слова не вживати.
“Всі ми тільки іноземці”
У Німеччині кожен десятий – іноземець. Це офіційна статистика і така політика держави – залучення кваліфікованих кадрів з інших країн, оскільки за поточних темпів народжуваності без притоку свіжої крові в країні за пару десятиліть дуже не вистачатиме робочих рук.
Однак Бонн, попри свої скромні розміри, є містом інтернаціональним, тому враження, що тут, щонайменше, кожен четвертий – іноземець. Чорношкірих і китайців/корейців/японців не набагато більше, ніж у Києві. Є окремий райончик, де багато американців. І в цілому по місту ДУЖЕ БАГАТО жінок у хіджабах.
І сумно, і смішно бачити, як країна переможного фемінізму поступово поглинається культурою, де жінка зобов’язана носити хіджаб. Напевно всі благоденствуючі держави, коли досягають піку процвітання, невдовзі стають здобиччю якогось активнішого, жорсткішого, вмотивованішого народу. Так було зі скіфами, так було із римлянами, можливо, так буде і з німцями.
Щоправда, політика натуралізації може ці процеси сповільнити. Я спілкувався з кількома турками і, маю сказати, натуралізовані турки від німців відрізняються хіба що відтінком шкіри. Навіть акцент у них зникає. Порівняно з ними я – абсолютний чужинець тут. Я і ще натовп людей із колишнього СРСР.
Неймовірні пригоди “наших” у Німеччині
Хто такі “наші” в Німеччині, однозначно сказати важко. Важко сказати навіть, наскільки позитивним є це слово.
Спершу, коли я тільки приїхав і жив на тимчасовій квартирі та спілкувався з робітником з Польщі, мені здавалося, що всі слов’яни і всі вихідці з колишнього СРСР – це “наші”, “свої”. Адже навіть росіяни, які переїхали в Німеччину, не можуть бути геть уже такими зашореними, правда ж? Однак от зараз я принаймні раз на день стикаюся на вулиці із російськомовними людьми. Не ясно, звідки вони саме, можливо навіть справді дуже “наші” – які-небудь кияни, – але здебільшого бажання бігти їм назустріч із відкритими обіймами немає. І важко сказати, чому так.
Ті ж самі американці (включно із чорношкірими бро) мені якось видаються ближчими за духом за багатьох європейців. Напевно, це результат спожитої маси американського культурного продукту.
Якщо говорити про моїх колег, що працюють в Українській службі DW, вони, з одного боку, дуже мені нагадують багатьох старих друзів та знайомих з України. Це також допомагає відчути себе тут у своїй тарілці. З іншого боку, ті з них, хто прожив тут по декілька років, справляють враження вже більше європейців, ніж українців. Це справді найближчі для мене тут люди, але і від них я відчуваю себе далеким – бо не маю того досвіду проживання закордоном, не знаю німецьку на такому високому рівні, врешті-решт, не є справжнім журналістом (тільки тссс… – нікому про це не кажіть!) 🙂
Дамітріанство 