Тиждень у Києві пролетів навіть швидше, ніж пролітають тижні в Німеччині. Я дуже дякую своїм рідним, які мені влаштували теплий прийом. Дякую усім, з ким вдалося поспілкуватися, і перед ними ж перепрошую, бо наші зустрічі здебільшого відбувалися вельми поспішно. І, звісно, дуже перепрошую перед усіма, на кого мене просто не вистачило. Окрім розмов, я мав уладнати низку критично важливих питань, що також потребували часу і сил.

Buzok

Традиційно, навідався до Ботанічного саду у пору цвітіння бузку

Найцікавіша річ щодо моєї подорожі – це відсутність відчуття, що я повернувся додому. Я радше завітав до своїх рідних у гості. Так, я знаю всі ці місця, надто добре знаю, але навіть коли я сідаю за свій стіл, за яким сидів останні 20 років, у мене нема враження, що це мій стіл. А дороги, тисячу разів ходжені, видаються… не те, що чужими, а ніби не цілком реальними – ніби вони мені наснилися колись і от я маю нагоду тепер їх побачити наживо.

Спілкування зі спільниками трохи відновило враження, що я вдома, нагадало мені, з ким я прожив і завдяки кому пережив останнє десятиліття. І це зайвий раз доводить, що люди – це головне. Місто – чи то із середньовічними замками, чи то із пошматованими тротуарами – завжди буде вторинним. Звісно, й Андріївський узвіз, і Петрівку, і Печерськ, і кожен район Києва я по-своєму люблю, але в людині я бачу перспективу, а у місці (і в місті) – передовсім історію.

IMAG1215

Телевежа з відстані Андріївського узвозу. Краса

Історія породжує ностальгію. І саме через ностальгію мені до останнього не хотілося їхати на Контрактову площу – надто багато найрізноманітніших спогадів, надто багато несправджених сподівань. Ці думки вибивають із колії найбільше, коли ти вже виходиш на новий рівень. Все ж таки, я віддав належне і Контрактовій. Навіть побачився із представниками адміністрації Могилянки, і це мені підняло настрій.

Підготовка до виставки квітів на Співочому полі. Будиночок хобіта перейменували на

Підготовка до виставки квітів на Співочому полі. Будиночок хобіта перейменували на “дім лепрекона”

Встиг заглянути і в Ботаніку, і обійти Бабин Яр, і побачити Співоче поле. Що не встиглося: хотів, уже традиційно, витягти друзів на подорож від Деміївки до Пирогово через Голосіївський ліс, вийти із батьком на стрільбище, покататися на велику. Але для цього знадобилися би іще два-три дні.

Спецвантаж

З третього разу в літаку я вже більш-менш призвичаївся до перельотів. Не стільки, звісно, до самих перельотів, скільки до проходження всіх цих процедур до і після – митниця для мене набагато страшніша за зону турбулентності 🙂

Litak

Більшу частину мого багажу займали подарунки і сувеніри для друзів і рідних. Для домашніх навіть вдалося привезти пива з ковбасками, як вони того просили. Однак був у мене іще один, особливий вантаж.

Перед відправленням до Києва пропонував колегам допомогу з пересилкою речей туди-сюди. Гадаю, для новеньких (та і не тільки) такі послуги дуже важливі, бо часом буває потрібна лише якась одна дрібниця, або потрібно переслати гроші. Переправляти поштою – дорого, а летіти самому – ще й дуже складно по часу. Треба виручати одне одного.

Helmets

Мене попрохали перевезти шоломи для наших воїнів на сході країни. Абсолютно неочікувано. Звісно, від такого я не мав морального права відмовитися, хоча було дуже лячно, чи не заарештують мене в аеропорту як терориста. Вирішивши, що шолом не можна вважати вибуховою речовиною, я погодився на доставку. В результаті, навіть після просвічування мого багажу українською митницею, ніхто до мене не мав жодних запитань. Напевне, вони щодня бачать чимало таких “спецвантажів”.

Велика депресія

Після ситої Європи недоліки українських вулиць починають різати око. Я ніколи не задумувався, наскільки роздовбані тротуари на Сирці та наскільки у нас взагалі мало простору для пішоходів. Але найбільше напрягає те, що напрягало і раніше – поведінка самих пішоходів. У Німеччині навіть коли тобі назустріч іде натовп, зазвичай, нескладно зрозуміти, куди він іде, відчути його “габарити” і, зрештою, обійти. В Києві поруч зі мною на вулиці три людини, але всі вони йдуть одночасно у всі боки навколо себе, спонтанно зупиняються чи змінюють траєкторію. Знаю, так, це тупа, побутова, дріб’язкова скарга – з одного боку. А з іншого – чи це часом не ознака якоїсь значно глибшої і страхітливішої нездатності до навіть мінімального порядку?

Серед німців не заведено постійно посміхатися, однак після Німеччини страх і переживання у очах київських перехожих та пасажирів метро і маршруток відчуваються гостріше. Киян і “гостей столиці” об’єднує не гнів і не горе, а стан постійної напруги, очікування, розмірковування, що саме і з якого боку трапиться завтра: нове падіння гривні, новий дурнуватий закон, новий бєспрєдєл, нове вторгнення Росії? Це прочитується в обличчях і нетверезих роботяг, і вдягнених у бронежилети ментів, і пенсіонерів, і навіть підлітків.

В цілому, в Україні стало депресивніше, ніж була два з половиною місяці тому… чи принаймні так здається. В магазинах побільшало алкоголіків та гнилих продуктів. Як люди виживають з такими цінами за відсутності хоча би дворазового зростання зарплат – це взагалі якась загадка. Я повністю втратив відчуття гривні. Якщо після приїзду до Німеччини я інстинктивно всі ціни переводив у гривню, то зараз усвідомлюю, що треба робити навпаки – лише переводячи нинішні українські ціни в євро (і згадуючи старі еквіваленти) я хоч якось можу зрозуміти, наскільки дорого коштують речі тепер. Я пам’ятаю, що коли я покидав Україну, євро “важило” 39 гривень, але ціни були набагато менші, ніж вони є зараз при євро 24. Скажімо, вітаміни для очей 250-350 грн. Якого біса вони так дорого коштують в Україні, коли аналог в Німеччині обійдеться у 170-240 грн?

Бог обдарував мене спільниками із найрізноманітніших соціальних груп, і кожен та кожна розповідають досить невтішні історії. Загальний висновок десь такий: нічого ніде на краще не змінилося. Бюрократія і корупція процвітають навіть у найновіших органах і підрозділах, наші закордонні партнери вже перевиснажилися нас постійно лобіювати перед Заходом, а у Раді і знову (й досі) сидять люди, які не мають ані гадки, ані бажання щось виправляти.

Щоправда, є і пара позитивних історій – про провали масштабних кришувань. Однак це все нагадує нещодавню новину про молодого даішника, який “героїчно” накатав протокол на машину з номерами “ВР” – насправді це те, що і так має робитися за замовчанням, але в нас це подається як семимильний крок до ЄС, демократії, верховенства права і т. д.

Я дуже не хочу, щоби мої слова виглядали як якась ідеалізація Німеччини. В Німеччині є свої проблеми, однак, це тема окремого запису. Поки що я пишу про те, що спостерігаю в Україні, а спостерігаю я, що Україна реформується навіть іще повільніше, ніж я очікував.

Advertisements