Ein Hundert Tage

Сьогодні – сотий день мого перебування в Німеччині. І це своєрідний звіт.

“На большом воздушном шаре-е!” (с)

Як сказав мій колега Олександр Голубов, “від себе не втечеш, але добряче зігрієшся”. Ці слова якнайкраще виражають враження від проживання і роботи за кордоном. Тут добре працювати і жити, чудово подорожувати, а всі серйозні проблеми зводяться до мене самого. It is high time I finally dealt with them. Але про все по порядку.

Робота

Я приїхав сюди заради роботи, тож із неї почну.

За ці три місяці, я відчуваю, що виріс. Навіть в плані редактури текстів, яку мені тут іще толком ніхто не довіряв. Мене хвалять редактори. Я значно уважніше ставлюся до того, що пишу, особливо до змісту і логіки викладу. Можна сказати, я знову почав вдумуватися в тексти, а не просто пробігати їх очима. Відчувається розвиток – як і має бути.

Часом, щоправда, я дивуюся, як мені взагалі вдалося потрапити сюди. На відміну від попередніх моїх робіт, у DW я працюю винятково зі старшими від себе і зі значно професійно досвідченішими людьми. Людьми, які вже відбулися, справжніми журналістами. У кожного і кожної за плечима є солідний досвід: організація сайту одного з провідних медіа країни, робота на престижні видання, ведення прямих трансляцій тощо. Мені тут важко не звертатися до колег на “Ви”, хоча багато для кого це некомфортно.

Schneke
Ще в Києві я дуже хотів собі равлика в якості домашнього улюбленця. Рідні запротестували. А в мене ж так багато спільного з цими чудовими істотами!

За цей час я написав лише три авторські статті. Дві з них пішли непогано, а третю майже ніхто не читав. Звісно, я був повноцінним автором лише два тижні, тому це не такий вже й скромний результат. Але, звісно, я міг би більше. В цілому, важко дається підбір тем. Я починав писати один хороший великий матеріал про децентралізацію і скоро виявив, що за два тижні до того інший автор написав приблизно такий самий матеріал. Я знайшов іще пару цікавих тем, однак їх варто було відписувати тоді, коли я вже пересідав зі статей назад на новини.

Отже, прогрес є, але до стану справжнього журналіста ще далеко.

Німецька мова

Мовний бар’єр лишається найбільшим бар’єром для мене в Бонні, однак і він потроху опускається. Про це говорить і мій викладач на Sprachkurs’і. Я вже розумію більшість написаного в книзі Totentanz, яку привіз із собою і в якій не міг подужати навіть перших абзаців на початку весни. Я розумію значну частину проповіді під час недільної служби. Цілком пристойно комунікую з продавцями. На роботі стало значно легше звіряти правдивість англомовних новин за допомогою німецькомовних версій (ви уявити собі не можете, які перебільшення можуть допускати поважні англомовні Reuters та AP).

Звісно, це поки не означає, що я вільно говорю німецькою і завжди розумію німців. Проте навіть коли вимушено переходжу на англійську, бачу, що співрозмовники поважають мої потуги. І ще, часто я розумію, що мені важко виразити якусь думку просто тому, що вона нечітко сформульована у мене в голові (будь-якою мовою). Німецька ж мова вимагає чіткості думки – без цього нормальне речення не збудуєш.

Коли я геть нічого не розумію, друзі мене виручають. Дякую їм за то!
Коли я геть нічого не розумію, друзі мене виручають. Дякую їм за то!

Та важливий не стільки навіть прогрес у вивченні мови, скільки зростання соціальної сміливості. Коли навколо тебе майже всі – представники іншої культури, перестаєш боятися видатися чужинцем чи неуком, бо це і так для всіх очевидно. Натомість ти підбираєш ті слова, які можеш, а коли не можеш підібрати ніяких – переходиш на англійську чи пишеш листа, чи запитуєш допомоги в інших українців. Коротше кажучи, шукаєш підходи.

Соціальні зв’язки

Щодо живого спілкування поза роботою та магазинами – його не так багато, як хотілося б. Я значно більше спілкуюся онлайн, ніж із живими людьми. Напевно, це неправильно.

В редакції є декілька могилянців, однак саме тут, в Німеччині, я чи не вперше бачу, що могилянці можуть і не збиватися в одну купку. Напевно, це тому, що всі ми поприходили на цю роботу в різний час. Різниця у професійному і біологічному віці, про що я писав вище, також дає про себе знати. Грає свою роль і специфіка медійних стрибучих графіків – тут мені в радість вже хоча б те, що я рідко обідаю сам.

Dachfenster
Я люблю сидіти і просто дивитися у вікно в даху своєї кухні.

Зі своїми сусідами-індусами, хоч я і підтримую добрі взаємини, але проводжу значно менше часу, ніж спершу планував. “Молоді європейські федерали” й досі мають до мене шалений інтерес, але зустрічаємося ми з ними лише раз на декілька тижнів. Нещодавно я знайшов, нарешті, підходящу лютеранську церкву, однак через роботу я туди їздитиму, дай Боже, раз на місяць.

В плані соціалізації – поле непахане, хіба лише коні повалялися трохи.

Подорожі

Подорож – це завжди пригода!

Я побачив гори Драхенфельс і Петерсберг, міста КельнДюссельдорф, Брюль, Аахен і Льєж. Це були пречудові мандрівки. Із того, що не встиглося і що іще попереду – переважно маршрути далекого прямування. Є також план сходити на гору, від якої район, де я живу отримав свою назву – Ґодесберґ. Уже 100 днів не можу туди вибратися.

Schiff
“Reise, reise, Seemann reise, und die Wellen weinen leise” (c)

В самому Бонні я відвідав з друзями декілька музеїв, про які взагалі варто написати окремо. Але суто, щоби перелічити, серед найцікавіших для мене були Музей історії, Kunsthalle (з виставкою Карла Лагерфельда) та Арітмеум (музей рахівниць).

Побут

Самостійне проживання корисне з багатьох причин.

По-перше, воно вчить вести побут і зокрема розраховувати, що, коли і скільки їсти. Це те, що досі мені вдавалося важко. Та обставина, що тут супермаркети не на кожному розі і що в неділю та на свята вони не працюють, ще більше привчає робити покупки швидко і завбачливо. Поки, щоправда, я нічого складного собі не готую, хоч і планував.

По-друге, самостійне проживання тренує управління простором. Я в своїй квартирі вже зробив з десяток перестановок і відчуваю, що ефективність використання приміщення зросла. В квартирі своїх батьків я, звісно, такого би зробити не зміг би або це коштувало би неймовірних нервів.

По-третє, і це найприємніше, – самостійне проживання дає свободу у плануванні свого графіку. Я можу лягти спати тоді, коли мені треба. Можу мити посуд, коли нема інших справ, а не саме тоді, коли вільна кухня. Можу лягти і цілий день читати книжку, якщо у мене вихідний, і ніхто мені нічого не скаже з цього приводу.

Звісно, найгірше в самостійному проживанні те, що воно сприяє асоціальності.

Рушникові олені (як і будь-які інші) завжди піднімають мені настрій.
Рушникові олені – єдині, хто зі мною вечеряв останні 100 днів.

Як бачите, всі мої суто німецькі проблеми зводяться до категорій “міг зробити краще” або “ще не встиг”. На жаль, справжні невдачі я привіз із собою і в собі – в своєму тілі, в своїй пам’яті, в своєму способі мислення і в своїй Батьківщині.

Inzwischen in der Ukraine

Золоті слова: If you want something done – do it yourself. Одна лише проблема, що встигнути зробити треба дуже і дуже багато, і це все нереально зробити самотужки, а тим паче – на відстані 2000 кілометрів. Суть в тому, що проекти, на які я полишав людей в Києві, без моєї участі або загибаються, або просто не працюють. Три місяці дали вдосталь доказів цьому.

Про “Політеку” я вже писав. Відколи мене з неї вигнали, проект полетів під три чорти. В редакції створили абсолютно не медійну атмосферу. Частину людей звільнили зі скандалами, декотрі пішли самі через поведінку менеджменту, багатьох жорстко штрафували. Видання зажило поганої слави, не встигнувши досягнути хоч якоїсь впізнаваності.

Kyjiw
Хто скаже, що це і звідки знято? (Підказка: це не Німеччина)

Інша справа за моєї відсутності не зрушилася з місця, оскільки там бракує людини, яка шпиняє (тобто мене). Про ще один проект так і було сказано, що допоки я не повернуся в Київ, нічого навіть не розпочнеться. And still another thing поволі рухається, хоча полишені на неї люди кожен другий день не можуть дійти порозуміння і, здається, без мого періодичного втручання можуть побитися одне з одним.

Чи то я переоцінюю свої здатності організовувати, чи може в мене якась така мотиваційна аура, без якої ніхто не хоче працювати, а в сумасбродів починаються загострення.

Екзистенційні питання

…Іііі я навіть не хочу цей блок ворушити. Хай іде воно все лісом.

Найбільший урок

Звичайно, все це призвело до маси стресів. Більшість переживань, напевно, не вартувала навіть оцієї нинішньої узагальненої згадки. Але “маленькі жучки” зробили свою справу, я нервував і мій імунітет ослаб. Він це любить робити раз на декілька років, і тоді трапляються всілякі болячки – часом вилазить щось старе, часом щось невідоме, симптоми чого не можна адекватно описати. Я шалено втомився від лікарів іще в дитинстві, а вже зараз в Німеччині займатися здоров’ям – то взагалі якась нісенітниця, злоба бере.

Але в тому ж і криється найбільший урок, який я для себе вияснив за ці три місяці: треба менше перейматися, менше скаржитися, менше надавати усьому значення. Треба навчитися, нарешті, посилати усе куди подалі. Тим паче, тут і зараз – чи не найкращі умови для цього.

, , ,

Треба якось підсумувати, поставити оцінку, чи не так? Але тут знову має місце двозначність – великі благословення проти прикрих провалів. Але “давайте перевидамо цей продукт і його баги назвемо фішками” (с). В сухому залишку, я скажу лише одне про свої перші 100 днів у Німеччині: ця робота справді виникла в найпотрібніший для мене час.

Advertisements

8 thoughts on “Ein Hundert Tage

  1. Перефраз: Німецьку б я вивчила тільки тому, що нею… балакав, розмовляв, говорив, спілкувався (не знайшла рими 🙂 ) Лютер! (Той, що Мартін!)

  2. Я, Дмитре, за Вас дуже рада. Я у Німеччину закохалася за 1 тиждень перебування. Лібералізм у деякій мірі псує загальну картину, але якщо берегти свої переконання і обходити боком (подалі) незручності, що з ним пов’язані, то Німеччина та країна, де би я хотіла б жити. Мені до вподоби безпосередність людей (знайомих і незнайомих), коли вони за свій обов’язок мають дати пораду, або й зауваження.

  3. Ich wohne jetzt in Wohngemeinschaft, і це майже ніяк не допомагає від асоціальності. Хоча, зараз я відвідую багато всяких зустрічей. У Львові вони шукаються находяться вони на CouchSurfing.com, або в Facebook, думаю в Німеччині теж.

    А скільки ще днів залишилось? Чи то постійна робота і ти потім сім’ю теж туди забереш? Не сумно там без дружини? (Якщо це надто особисті питання то не обов’язково відповідати. 🙂 )

    1. Гадаю, зустрічі впираються (принаймні, частково) в мову, бо просто піти абикуди і аби з ким спілкуватися – то зараз технічно украй складно, я просто конфузитиму людей.

      Часу мені лишилося – до кінця року, а там буде видно. Сподіваюся, що мені подовжать контракт. З цієї підвішеності випливають і логічні відповіді на решту твоїх запитань.

  4. Скільки читаю твої пости – кожного разу впевнююсь, що у кожної людини для всього є свій час. Я, наприклад, зрозуміла суть самостійного життя, життя у гуртожитку та життя наодинці у чужих містах досить рано, і мені інколи видавалися дивними деякі твої з цього приводу міркування) Як же так – і освіта така цікава, і кар”єра, і особисті здобутки, і проекти, і Німеччина, зрештою, а якісь такі невеличкі та прості на мій погляд штуки тільки осягаються! А з іншого боку, я, не маючи проблем із усвідомленням самостійного життя та побутом, відчуваю потребу у розумінні тих якостей та можливостей, які є у тебе, і така ж інколи безпорадна чи здивована)))

    Сорі, вийшло сумбурно. І не бачу нічого поганого у асоціальності. Єдиний мінус – важко буде потім знову звикати до співмешканців, ким би вони не були.

    1. В таких випадках я завжди думаю, що в кожного свої проблеми. В одного – куди вкласти мільйон, в іншого – як самореалізуватися у житті, в третього – які продукти купити на вечерю. І всім іншим видається, що ці проблеми дріб’язкові, прості, навіть смішні. При цьому люди часто навіть власні проблеми не розуміють, коли згадують “як було легко і добре” тоді-то.

      Саме такі міркування мене привчили менше засуджувати і ретельніше зважувати свої враження як від інших людей, так і від себе, від свого минулого.

      Окрім того, я живу досить різноманітне життя і майже постійно стикаюся із новими, раніше невідомими викликами. Воно подібне до відеогри, де з кожним наступним рівнем змінюється не стільки складність, скільки тип випробувань. Тому щоразу доводиться вивчати якісь нові механіки наново.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s