Минулих вихідних я напросився поїхати з моїми сусідами з Індії на перегляд нового індійського фільму Srimanthudu (перекладається як “багатий чоловік”). Так вже влаштовано все тут, що коли Болівуд випускає щось нове, то всі індуси Північного Рейну-Вестфалії їдуть у Кельн, в спеціальний кінотеатр подивитися.

Srimanthudu

У кінотеатрі я був єдиним білим і це було дуже прикольно: я почувався місцевою знаменитістю.

Це історія про сина багатія, якому не цікавий бізнес його батька. Він зустрічає чарівну дівчину, але його в ній найбільше приваблює її спеціальність – розвиток сільських територій. Мажор долучається до курсу і старанно вчиться, продовжує спілкуватися із дівчиною аж до того моменту, поки вона не дізнається, що він – син багатія. Ось тоді починаються справжні проблеми…

Я не очікував багато від цієї стрічки (мій друг Єшван ще й казав, що вона набрала досить посередні оцінки), і напевно, тому я отримав від неї стільки задоволення. У фільмі дуже картинний головний герой і на якомусь етапі стає справді дивно, чому ніхто не стріляє одне в одного з вогнепальної зброї. Однак поза головним героєм, сценами сутичок і грамотністю в англомовних субтитрах, фільм доволі якісний, цікавий та overall enjoyable.

Скажімо, у фільмі чудова операторсько-постановочна робота, з якої і на заході є чому повчитися. Гра акторів (майже всіх, крім головного – ну точно не гірша, ніж у російському кінематографі. Фільм динамічний, але динаміка органічно змінюється з розвитком подій.

…Ладно, все ж таки, окремо скажу пару слів про тутешні “китайські” драчки. Як і в багатьох карате-фільмах, тут, коли головний герой когось лупить, то ці поганці літають на 10 метрів, відстрибують від підлоги і перевертаються в повітрі. Враховуючи, що на вигляд він далеко не найнакачаніший із них усіх, бійки виглядали дещо по-дитячому. Дякувати режисеру, що ми хоча б не чуємо звуків пострілів при торканнях.

За словами Єшвана, в індійському кіно є стандарт: “мінімум 5 пісень на фільм”. Це справді так, але пісні і танці мені теж дуже сподобалися. Вони були доречні. Це не був мюзикл чи “я вам об этом станцую”, це були логічні завершення епізодів, у яких домінували ті або інші емоції. Я справді отримав задоволення навіть від танцювальних сцен, чого зазвичай я не доганяю навіть в західних кінах.

А ще, пам’ятаєте, як буває у вестернах, коли у кадрі з’являється якийсь важливий персонаж? Все завмирає ненадовго, а на екрані з’являється великими літерами його ім’я. Щось подібне відбувається і з індійським кіно, тільки головний ефект відбувається не на екрані, а в залі – глядачі свистять, кричать, аплодують, святкують появу іменитого актора. За цим було цікаво спостерігати.

Advertisements