Вибори на місцях: Політики, які не вчаться

Ці місцеві вибори виявилися досить непростими в усіх сенсах. Активізація маніпуляцій в комісіях, перша проба нового і дуже складного закону, поява купи нових кандидатів і просто трагічна ситуація у спілкуванні з виборцем. Всю цю масу проблем я вирішив обговорити із моїм спільником, політичним аналітиком Андрієм Пилипенком.

Партія людей середньої складності

Представляю вашій увазі стислу версію нашого діалогу.

Дмитро Прокопчук: Насамперед, у мене враження від цих виборів, що політики вирішили познущатися з виборців і помститися за тривале очікування народом «нових облич» при владі. Ми отримали тисячі нових, нікому не відомих облич на білбордах і жодних причин за цих людей голосувати. Їхні поспіхом зліплені партії-франшизи просто не доклали жодних зусиль, щоб хоч якось мінімально представити цих людей і дати хоч якусь причину їх підтримувати.

Подання кандидатів через партії (а-ля імперативно-партійно-платний мандат) взагалі зробило їх безликими клонами: на кожному окрузі від кожної партії штамповані за брендбуком не лише борди, але і плакати, і листівки, тільки імена та фото змінюються, як на сторінці в соцмережах. Такого свавілля казуальності не було навіть у ті часи, коли всі повально обіцяли підвищення пенсій.  Винятком назвати можна хіба «Свободу», яка принаймні трошки розповідала про своїх кандидатів (от цей хлопець воював в АТО), та «Самопоміч», яка намагалася своїх кандидатів наблизити до людей (наш кандидат любить на мотоциклі їздити). Звісно, це маніпулятивно, бо мало стосується їхніх управлінських якостей, але великий плюс їм за старання.

 

Андрій Пилипенко: «Нові обличчя» – тема, яка вже набила оскомину. По-суті, якщо взяти Київ, ми бачили спробу «масової атаки на колективне несвідоме виборців» з боку цілої плеяди нових політпроектів, які активно експлуатували цю тему. Але якщо взяти масштаб країни, є чимало журналістських досліджень, які вказують, що нам знову пропонують кота в мішку – нові бренди це лише «упаковки», і в усіх областях по списках абсолютно всіх партій йдуть екс-регіонали. Втім, це не означає, що позитиву немає. Найнеймовірніше, що навіть на Донбасі у деяких містах такі партії як «Сила Людей», «Самопоміч» та «ДемАльянс» долають 5% бар’єр.

Якщо вже згадали про білборди, в першій хвилі мене особливо неприємно вразили борди «Солідарності». За чутками «ідеологічне крило» штабу очолила Вікторія Сюмар, звідси ростуть ноги лозунгів «зберегти країну» і «за мир». Але основне не це – відразу було видно що залишено багато вільного місця, буквально – білого фону, над гаслом, що вмостилося в правому нижньому кутку. Тобто, по-перше, «договорняки», хто безпосереднього буде кандидатом на конкретному окрузі тривали до останнього (але це також проблема нового закону, про який напевне поговорити слід окремо). А по-друге – ми знов отримали кандидатів-проксі, які діють наче учні за шпаргалкою: бренд-бук від штабу, обличчя партійного лідера попереду, жодних свіжих ідей у гаслах.

ПДВ: Погоджуюся, що дуже багато чого впирається у новий закон, ось навіть зараз мені мій товариш із Харкова повідомляє, що людина, яка набрала 22 (двадцять два) голоси, має реальні шанси стати депутатом. Це ще поки не 100%, але те, що за новим законом взагалі з’явився такий ризик – це сокира у спину демократії як явищу. Я подивився п’ять різних роликів, де детально розжовується, як все це відбувається, але і досі важко пояснювати, як це взагалі можливо. Важливо, що кандидат, про якого я згадав вище, доклав мінімум зусиль. Крім поклейки білбордів, взагалі нічого не проводив.

АП: Це велика проблема – в першу чергу кулуарності та закритості процесу прийняття рішень в Україні, яка кристалізується в прийнятті саме такого закону, як в яскравому прикладі. Перше, що потрібно пояснити, що це ніякі не відкриті списки – це пропорційно-рейтингова модель, яка чимось нагадує мажоритарку. Це зовсім не «німецька модель», як нам намагалися продати. Схожа система була на виборах в «городское собрание» Петербургу кілька років тому і вилилася в жорстку війну компроматів від кандидатів однієї сили, які боролися за місце в рейтингу, партійну «вівісекцію». Переможець за цієї системи визначається наступним чином:

1. виборець голосує відразу за партію та за кандидата на окрузі
2. лише якщо партія набирає 5% і більше, голоси враховують, і визначають пропорційно скільки зрештою мандатів буде в партійному списку до конкретної ради. Інакше навіть мега-популярний кандидат від слабкої партії, який виграв свій округ із результатом 50%+ просто пролітає
3. серед кандидатів партії, яка подолала бар’єр, місця розподіляються за рейтинговою системою: перше місце отримує лідер партії, потім, той хто набрав найвищий рейтинг по своєму округу, потім наступний кандидат і так далі.

Наприклад, партія має всього 3 мандати, а 4 кандидати в своїх округах набрали 48%, 35%, 17% і 15% – отже пройде лише три перших кандидати, і хто той хто набрав 17% міг цілком і не виграти свій округ. Це порушує один із фундаментальних принципів виборчих систем – рівності доступу до права бути обраним, а також створює проблему перепредставлення та недопредставлення (а вже є один округ, здається на Одещині, де немає жодного переможця).

Підсумовуючи, треба сказати три речі:

• Альтернативний закон від громадських організацій та міжнародних експертів було покладено під сукно до кращих часів, чим і було встановлено диктатуру парламентських брендів, яку ми маємо зараз.
• По-друге, основна небезпека якраз в тому, що люди не розумітимуть хто їхній законний представник, чому їх кілька і вони конкуренти/вороги, або чому представника від округу взагалі немає.
• Останнє – результатів досі (станом на вечір 27 жовтня) не видно, хоча на виборах до парламенту в Польщі, які теж були 25 жовтня, вже встановлено остаточні результати голосування. Із української виборчої практики ми вже маємо закономірність – чим довше рахують, тим більше зловживань.

ПДВ: Ти раніше згадав про Демальянс. За всієї прогресивності цієї молодої політсили, мені здається, вони ще менше реалізують свого потенціалу, ніж «Самопоміч», яка швидко втратила момент сили. Вихід із Демальянсу декількох членів, які дуже багато зробили для його становлення – це ознака внутрішнього конфлікту такого масштабу, до якого партія на нинішньому етапі просто не готова. Дуже шкода, що їм так важко пробиватися, оскільки це була чи не єдина партія з адекватною (і взагалі дуже інноваційною) програмою щодо саме міста Києва.

АП: Так. На жаль, найбільшою претензією від пересічного виборця було просте питання «А що ви реально зробили? Покажіть! Безбар’єрне місто? Розкажіть конкретніше!». Так чи інакше, потрібно вкладати ресурси, гроші, та працювати активніше – були тільки борди та лічена кількість вуличних акцій. На одних волонтерах та добрих починаннях своєї стелі демальянсівці уже досягли.

А як щодо програмних обіцянок інших кандидатів? Як воно тобі зі сторони?

ПДВ: У інших часом взагалі не було жодних обіцянок. Їх замінили партійні гасла, які часто не стосувалися місцевого самоврядування жодним чином. У газетах три варіанти меседжів: «зрада», «ми здобули» і  «ми за мир» («давайте дружити з Росією»). Мобілізація електорату? Ні, не чули.

І знову ж, на фоні всього цього дуже обмаль хоча б якихось пропозицій самих кандидатів. Чому вони ніколи не задавалися питанням: якого біса за тебе хтось має голосувати? За твоє ім’я? Ти вже так багато зробив, що представляти тебе не треба? Чи вони мають проголосувати за твою партію? А ти певен, що про неї хтось щось чув? Окей, припустімо, ти йдеш від старих мастодонтів, але що вони пропонують? Зберегти країну? Хай би мер та місцеві депутати хоча б один опалювальний сезон нормально забезпечили, а тоді вже хай країну, і планету, і галактики рятують.

І ще після цього хтось дивується, чому низька явка. Та ось чому:

…Бо все, що виборець знає про дві третини потенційних можновладців – це отака візуалізована ганьба. Що за “Право народу”? Хто такий цей Воробйов? Какіє рабочіє мєста он создал? Мешканці Печерська мають проголосувати за те, що він вжив слово “Печерськ”? І невже йому не вистачило грошей заплатити дизайнеру, щоб ці синці з-під очей прибрали?

АП: Але ж при цьому невідомі кандидати, які толком нічого не пропонують, мають дуже низькі результати. Спираючись на екзит-поли, можна сказати що підтвердилася реінкарнація «ефекту Королевської», коли безглузде викидання грошей на зовнішню рекламу, на борди, в поєднанні із пустими, а іноді просто тупими обіцянками, без попередньої роботи на символічний капітал кандидатів та партії – все це дає якщо не нульовий, то абсолютно не співмірний результат за критерієм ціни одного голосу. Можливо, зараз варто цей ефект перейменувати в «ефект Думчева».

ПДВ: Дуже влучно! Провал Думчева є логічним і справедливим. Однак його слід похвалити принаймні за те, що його команда хоч на якийсь мінімальний креатив пішла. Так, плакат із еволюцією – це просто якийсь саботаж його кампанії, я спершу навіть не міг фотожаби на цей плакат від реального відрізнити. Але принаймні це було цікавіше і краще запам’яталося, ніж усі ці сотні «врятованих країн» та решта добра, порядку, гуманізму, патріотизму та подібних пустопорожніх абстракцій.

Але от є результат УКРОПа, за яким стоять відомі і впливові, і, я би навіть сказав, популярні в країні люди. І вони докладали зусиль. Чому це не спрацювало?

АП: Справді, УКРОП по Києву не долає 5%-вий бар’єр, вклавши надзвичайно багато в «наружку». А просто тому, що УКРОП не врахував психологію киян: бачити на чолі партії колишнього рейдера (рівень начитаності та обізнаності містян все ж доволі високий), це був не зовсім вдалий хід. Те що для Дніпропетровська добре, як прояв сили та відвертості, в Києві просто не сприймалося. Такий перспективний проект, яким є УКРОП (набираючи досить багато в своїх базових регіонах) міг очолити більш компромісний політик, тому можливо, ми ще побачимо ребрендинг – адже партія однозначно націлилися на парламентські перегони.

ПДВ: Що вже повним ходом йде підготовка до парламентської кампанії – це ясно. І я чудово розумію, що український виборець це все все рівно схаває і все рівно проголосує – за продуктовий набір чи ганебні 300 гривень. Але ну невже нема якоїсь власної самоповаги? Бажання пристойно виглядати – хай навіть для тих нечисленних людей, які голосують не за гречку? Ну яка, до біса, «контрактна армія»? Які “перемоги, а не паради”? Мені відверто страшно за наше самоврядування. Яким вивозом сміття, якими дорогами і під’їздами можуть займатися люди, які навіть не змогли придумати жодної власної тематичної обіцянки? Повірити, що вони будуть щось реформувати чи взагалі про щось турбуватися, мені гранично важко.

АП: Можна безкінечно повторювати тези про «низьку політичну культуру», «абсентеїзм», «гречку» тощо, але факт залишається фактом – молодь не йде на вибори, точно робить це менш охоче ніж середнє покоління та всюдисущі «бабушки». Я до речі переконаний в тому, що тут справа не тільки в тому як «мотивувати» молодь, а й в тому що це технологія. Молодь переконують «твій голос нічого не вирішує», «політика – брудна річ» «вони всі однакові, я в цьому не розбираюся»… Супермаркет береться за кожного покупця – навіть якщо ти купив пиво і сємкі ти важливий покупець, ти згенерував прибуток. Так і кожен голос – важливий. Я вже мовчу, що в деяких країнах ЄС, як в Бельгії – ті хто не голосує змушений платити штраф. Надто добре люди пам’ятають, якою ціною дісталися рівні громадянські права.

А от що буде із місцевим самоврядуванням – це відкрите питання, і тут точно «парадами парадні не поремонтуєш». Поки інфраструктура остаточно не розвалиться, а дороги не перетворяться у однорідний ямковий ремонт. Перетворення завжди робить активна меншість, будемо сподіватися що її маса зростатиме, хоча би в столиці вже з’являється толковий урбаністичний рух, колись ця маса стане критичною. Децентралізація принесе у місцеві бюджети доходи від деяких податків та перерахування Мініфіну на нові збільшені повноваження – але чи не будуть вони розкрадатися і як забезпечити ефективний менеджмент на місцях, це вже не тема довкола цих виборів.