Подивився, нарешті, “Джанго”. Ага-ага, і чверті століття не минуло.
Здається, під мій нинішній настрій знайти кращий фільм було просто нереально. І взагалі, якщо фільм зміг МЕНІ підняти настрій, то це вже мінімум 4 зірочки з 5-ти.
Це, напевно, перша американська стрічка, де чи не єдиним персонажем без жодних расових упереджень є німець. До слова, доктор Шульц просто шикарний. “Джанго” варто дивитися бодай заради оцієї граничної ввічливості в розмові, після якої швидкі раптові розстріли видаються особливо підлими. Він прекрасний, так.
Леонардо Ді Капріо грає тут доволі жорстокого виродка, а, як відомо, всі фільми, де Лео грає виродків, дуже хороші.
Попри тему рабства, мені дуже сподобалася відсутність якогось форсованого повчання на тему толерантності. Шульц відкидає ідею рабства просто тому, що він її відкидає, вбачає в ній якусь суспільну відсталість, і все. Він ні на секунду не дозволяє собі принижувати чи навіть зверхньо дивитися на чорних, але при цьому і не виставляє себе героїчним борцем за чиїсь права. Більше того, у стрічці є чорний персонаж, який втілює в собі правдоподібно складну комбінацію нетерпимості, консерватизму, влади і лояльності, що межує зі справжнім рабством.
Щодо головного героя – тут важко щось казати. Він, як на мене, вийшов трошки плоским порівняно з іншими. Важко уявити, як він не поїхав дахом в процесі пережитого. Але мені сподобалося, як він переймає від свого учителя, використовує та часом інтерпретує на свій манер закони такого собі thug life.
Загалом же, значна частина “Джанго” нагадує спостереження за грою в покер, яка періодично грозиться зірватися на стрілянину. А коли починається стрілянина, починається і жорстокість Тарантіно-стайл (людські тіла містять до 20 літрів крові, а часом і більше). Увага на цьому майже не концентрується, але звісно, хто таке не любить – краще не дивіться.
Кому кортить подивитися щось авантюрне і стильне з перестрілками (особливо якщо настрій справді не дуже) – “Джанго” саме для вас.
Дамітріанство 