Книжка Міхая Чіксентміхаї “У пошуках Потоку” (Finding Flow) – це частково психологічне, частково соціологічне дослідження, частково порадник з тайм-менеджменту, а частково – трактат про теорію часу.

Flow.JPG

Не скажу, що ідеї автора дуже глибокі, але мені вони видалися важливими в контексті нашої вічно загнаної історичної епохи. Далі я не стільки подаю огляд, скільки власний конспект того, що я прочитав.

Головна концепція – стан Потоку – полягає у сполученні високого рівня випробування із високим рівнем уміння. Коли завдання заскладне – виникає страх, стрес і бажання здатися. Якщо ж завдання надто просте – виникає апатія. Однак коли є розуміння того, що перед нами випробування, яке цілком реально подолати, людина поринає в Потік. Як говорилося в одному фільмі, “весь світ стає мною і я стаю цілим світом”.

Стан Потоку є необхідним для відчуття самореалізації та змістовного життя. Важливо, що автор відділяє щастя від стану Потоку – бути щасливим можна і тоді, коли нема ніяких навантажень чи визначних завдань. Інша справа – як довго це щастя триватиме і як скоро настане криза особистості.

Стан Потоку трапляється найчастіше під час роботи, але не обмежується суто робочою сферою. Активне дозвілля, цікаві хобі та вивчення нового можуть викликати цей стан. В будь-якому разі, важливо мати чіткі цілі – навіть не стільки задля їх досягнення, скільки тому, що без цілі немає й імпульсу для руху будь-куди. І так само важливо мати якийсь feedback щодо якості виконуваної роботи – інакше немає розуміння, чи ми справляємося із завданням взагалі.

Варто зазначити, що відеоігри часто добре справляються із введенням людини у стан Потоку: є чітко поставлені задачі, реалістичне випробування, миттєвий feedback. Улюблена справа для досвідченого професіонала дуже подібна до гри.

Найменше шансів потрапити у Потік – під час виконання роботи категорії maintenance (побутові справи, догляд за собою, готування і споживання їжі тощо). Хоча є люди, яким кулінарія та догляд за собою подобаються, у більшості вони не викликають ані радості, ані високого рівня концентрації. Оскільки ці завдання ніколи не закінчуються, відтак і не дарують відчуття завершеності і звершеності. Тому хатню роботу не слід скидати на якогось одного члена родини, особливо якщо він від неї не в захваті.

Стан Потоку вимагає певних інвестицій зусиль та часу, перш ніж він проявиться – саме тому ми схильні, будучи виснажені після роботи, не займатися саморозвитком і громадською діяльністю, а пасивно гортати соцмережі або дивитися телевізор.

Рекомендації

Що радить Чіксентміхаї? Передовсім, звісно, слід обирати для себе хобі, які вимагають певних зусиль. Дозвілля є не менш важливим за роботу і maintenance, і може стати джерелом самореалізації. Не забуваймо, що наука та мистецтво довгий час не були інституалізовані і багато творів та відкриттів були зроблені людьми у вільний від “основної роботи” час.

Якщо здається, що цікавого заняття немає, можна просто цілеспрямовано почати робити будь-що – “і дорога виникне під ногами мандрівника”. Тут деякі думки перегукуються із тезою Барбари Шер, що часом потрібно просто почати робити абищо, щоби знайти, чого тобі насправді хочеться.

Автор дає поради, як досягти стану Потоку, навіть якщо ваша робота видається вам нецікавою чи занадто стресовою. По-перше, слід просто старатися виконати свою роботу якомога досконаліше, навіть якщо вона є геть технічною – тобто можна створити додатковий сенс для власної роботи самотужки. По-друге, слід звертати увагу на деталі, розібратися у своїй роботі, вивчити і зрозуміти її – саме таким чином навіть працівник конвеєра може стати генієм своєї справи. Нарешті, по-третє, треба допомагати своїм колегам досягати їхніх цілей – це шлях стати лідером.

Особисте

Найстресовіший для мене розділ.

Особисте життя як сфера самореалізації також є надзвичайно важливим, і в цій сфері автор також закликає більше докладати зусиль у допомозі одне одному втілювати в життя мрії та плани одне одного. Чіксентміхаї пише про сполучення певних правил та спонтанності в стосунках, але я не до кінця зрозумів, де саме там проходить точка балансу і якими мають бути правила, окрім того, що їхня мета – економія психологічної енергії на вияснення стосунків.

Чіксентміхаї цікаво пише про самотність, хоч це і не головна тема книги. Статистично доведено, що людина на самоті відчуває себе фізично та психологічно гірше – наші негодні на на що тіла так влаштовані, що вони починають шукати проблеми будь-коли і будь-де. І коли нема зовнішніх подразників, організм та свідомість шукають (або створюють) ці проблеми в собі. Тому ліпше бути постійно зайнятим чимось та/або в компанії людей.

Разом з тим, Чіксентміхаї відкидає поділ людей на інтровертів та екстравертів: попри те, що ця дихотомія в соціоніці нібито найочевидніша, більшість творчих людей за різних обставин проявляють крайнощі обох типів. І найзакритіший у своїй вежі слонової кістки митець-інтроверт потребує контакту з людьми заради свіжих ідей та вражень, і найексцентричніший шоумен-екстраверт потребує тиші у темній кімнаті задля осмислення.

“Обраність”

Що мені здалося не надто вдалим розділом книги ближче до її фіналу – це тема про “аутотелічну особистість”. Аутотелічна особистість – це така людина, яка здатна зайняти себе сама якимись завданнями. Їй усе цікаво, вона береться докопуватися до суті того, з чим стикається, черпає натхнення звідусіль. Очевидно, що саме такі люди стають великими митцями і вченими, бо їм не потрібно шукати мотивацію – вона і так постійно з ними. І це все дещо демотивує, оскільки коли читаєш про таких людей і розумієш, що декількох з них знаєш особисто, відчуваєш себе просто недолюдиною – адже тобі треба робити зусилля над собою, щоби рухатися хоч кудись, в той час, як аутотеліки рухаються одночасно в усі боки.

Нарешті, дещо ідеалістично (але обґрунтовано) автор неодноразово виступає проти ентропії, егоїзму та інстинктивності, наголошуючи на тому, що природний стан, до якого ми всі повернемося, якщо не будемо докладати зусиль для створення хороших систем – це хаос і руйнація. Іншими словами, автор цілком свідомий, що в стан Потоку нас можуть вводити насправді дуже шкідливі речі (рекет і мусори теж можуть любити свою роботу).

“Добро” Чіксентміхаї визначає як “креативне подолання інерції”, однак як бути тим людям, перед якими стоїть дилема: перебувати у стані Потоку і здійснювати те (деструктивне), що тобі дається найкраще, чи відмовитися від самореалізації, бо ти усвідомлюєш деструктивність своїх дій? Знову ж, виходить якась теорія передпризначення і поділу на хороших і поганих залежно від удачі і хто ким народився.

Небезпідставні, але суперечливі думки.

, , ,

В цілому, книга попри свої обсяги і декларування часто логічно очевидних речей, дає чимало матеріалу для роздумів на всіх рівнях від побутового і політичного до трансцендентального. Раджу її. І дякую своєму спільнику Даніїлу В’юкову за те, що він мені цю книжку порадив!

Advertisements