Подивився нарешті стрічку “Зима у вогні”. Надзвичайно дивне відчуття. Надзвичайно неоднозначний, багатогранний досвід.

Zima.jpg

З одного боку, дивно дивитися фільм про події, які ти не тільки бачив наживо, в яких не лише брав участь, але які сам описував сидячи на стрічці новин. Це ніби як розмова самого з собою, прокручування в голові того, що ти і так знаєш десь навіть краще, ніж хотів би. Порівняння того, чого в стрічці не показали, із тим, що ти сам трохи забув.

Однак не можна сказати, що перегляд не дає нічого нового – якась частка мене оце тільки зараз, тільки після цього фільму усвідомила, що відбулося там, на Майдані. І попри гнів, який провокують ці кадри, попри непевний пафос (який, слава Богу, дуже дозований), усе, що лишається після цієї стрічки – це сум.

Важко сказати, що печальніше… Сам факт загибелі людей? Загнана до крайності жорстокість “Беркуту”? А може, те, що попри всі ці трагічні події, чиновники і досі живуть одним днем? Те, що реформи не рухаються і корупція, свавілля, бюрократія та просто непрофесіоналізм продовжуються на всіх рівнях? Те, що владу в більшості своїй отримали люди, яких іще на Майдані освистували за нездатність брати хоча би щось вирішувати? А може, те, що в нашій країні від влади можна добитися будь-чого винятково через якусь чергову революцію? Те, що наші люди здатні на самопожертву, самоорганізацію та взаємодопомогу лише в ході отаких революцій? Саме ось від цього проступають сльози.

Дивно бачити в цій стрічці Парасюка, який видається справді важливою людиною для революції, в той час, як знаєш, яким популістом він став у великій політиці. Дивно бачити козака Гаврилюка як одного з героїв Майдану, коли знаєш, що він отримав досить спірний (якщо не безсенсовний) мандат опісля. Трагікомічно бачити заяви Кличка, якого тоді взагалі вважали ні за кого – а нині він тіпа мер, який тіпа будує тіпа європейське місто. Добре, що до стрічки не включили “кулю в лоб” та Йулічьку – зараз я розумію, наскільки ці персонажі на сцені Майдану виглядали цинічно щодо всіх загиблих протестувальників.

Сльози проступають від того, що тоді всі працювали гуртом і готові були йти помирати заради нікчемної тіні примари надії на краще завтра для чиїхось чужих дітей. А нині у Львові сруться за ЛГБТ, у Києві Шокін і Яценюк не можуть ніяк відклеїтися від улюблених сідушок, а з Одеси на одних “реформаторів” наступає інший.

Ні, я не кажу, що “Майдан зрадили” – щоби зрадити, треба спершу бути вірним, а щоби бути вірним, треба спершу розуміти, кому саме і у що саме ти віриш.

Ні, я не кажу, що революція не мала сенсу – я кажу, що брак позитивних змін при затрачених зусиллях розчаровує – і не стільки в революції, скільки в цілому в здатності українців досягати успіху.

Ні, я не кажу, що фільм депресивний. Пройде час, і він, можливо, викликатиме дуже інакші емоції.

Advertisements