“Дамітріанству” 5 років. Час попрощатися з ним…

На Глобальному медіа-форумі у Бонні серед гостей був “батько іранських блогерів” Хосейн Дерахшан, який відсидів шість років (2008-2014) у в’язниці за свої ліберальні погляди. Коли він вийшов на волю, то побачив, що персональні блоги як рух померли. Вони програли війну соцмережам – передовсім Facebook`у. Донині Дерахшан намагається показати, як соцмережі перетворюють колись вільний Інтернет-простір на аналог телевізійного потоку, де замість дискусії – репости і лайки, а замість чистого особистого вибору – сумнівні алгоритми фільтрації новин. Люди все рідше клікають на посилання – через лінощі, через обмаль часу і засилля інформаційного шуму.

Але ні, це не історія про те, який Facebook поганий (хоча так, він багато в чому лишає бажати кращого). Це констатація факту: особисті блоги як масове явище – це історія. Тепер це історія і для мене: із деяким запізненням я маю визнати, що моя аудиторія розгубилася по всьому світу. У когось з’явилася сім’я, у когось бізнес, у когось просто забагато випробувань, хтось полетів на інший кінець планети і почав нове життя. Вони втрачали інтерес до моїх текстів, а я – мотивацію писати для них… для вас.

It’s time to move on…

Від самого початку я намагався ретельно ділити цей блог на чіткі рубрики, які буде зручно читати всім тим різноманітним групам, з якими я контактую. Ну… не вдалося. Забагато було експериментів, замало відданості “постійним темам”, а потім – замало часу і забагато нищівного стресу. Не варто було паритися із рубриками – варто було від самого початку створювати окремі блоги. І якщо хтось би тоді не побачив усієї моєї багатогранності – може то було б і на краще. Однак дух часу розсудив усе сам.

Вибачайте якщо всі ці мої слова здаються пафосними, але “Дамітранство” – це ціла епоха для мене. Епоха входу у світ медіа. Епоха намагань збудувати стосунки. Епоха багатьох втрат і відмов. І ось настав час відмовитися і від самого літопису усіх цих втрат. Втратити його. Втратити втрати. Здобути здобутки.

Але коли щось закінчується, щось інше починається…

Особисті думки – тепер всі вони мають повернутися додому, у паперові щоденники, у особисті розмови. Скаржитися на свої поневіряння рендомним анонімусам – просто неефективно. Як сказала одна шанована мною людина, яка більше зі мною не спілкується, “особисте любить тишу”. Та і нащо говорити про те, чого немає?

Розмисли про професійне – політтехнології та медіа – якщо говорити про якісь цілісні ідеї, то їх варто не в блоги писати, а продавати клієнтам. Якщо говорити про ситуативні судження – вони  за своєю природою не варті більшого, ніж пост у соцмережі.

Мої вірші та інші творчі тексти – для них є окреме місце, яким я і так ділюся здебільшого непублічно. Колись це все доживе до серйозніших форматів. Поки – це радше нотатник. Один із багатьох.

Про ігри, милістю Божою, пишу нині одразу на два чудові сайти – Букмоль та Moviegram. Сподіваюся, вони розвиватимуться, а з ними і мої ігрові рубрики. Щодо блогу Кріт Хіт – його я передав у користування моєму спільнику Даніілу, який імовірно, писатиме там не лише про чужі, але і про свої ігрові продукти.

Що робити з оглядами книжок і фільмів? …тут складно. З одного боку, для мене важливо написати огляд – це ніби остаточне завершення читання/перегляду. І мої огляди по формату відносно великі, незручні для соцмереж. З іншого боку, я читаю і дивлюся не так багато і не так системно, як інші люди, тому є ризик значної нерегулярності. Словом, це ще треба обміркувати.

Що далі?

По-перше, кілька місяців я не писатиму блоги (хіба може за винятком віршів). І так писав постійно все менше й менше, але ось настав той етап, коли потрібна справжня перерва, повна зупинка. Час переосмислення, переродження і планування.

По-друге, зроблю для себе лендінг пейдж. Давно пора було. Замість візуалізованого резюме.

По-третє, і останнє, якщо я створюватиму блоги в майбутньому, вони будуть обов’язково проектними, з чіткою тематикою і більш-менш конкретними задачами. Якщо хтось підписуватиметься, вони знатимуть точно, на що і навіщо підписуються. Можливо, я зміню робочу мову. На яку (які) саме і чи зміню взагалі – це залежить від потреб нових проектів.

, , ,

Дякую всім, хто читав мене! Сподіваюся, незабаром ще побачимося/почитаємося.

Я не прощаюся, а ставлю свої фірмові три коми. I’ll be back!

Advertisements