House of Cards: США VS Великобританія

Дивовижно бачити кінострічки або серіали, де політики є головними (анти)героями. Традиційно в будь-якому наративі персонаж, наділений владою – це негативний персонаж. І якщо образ революціонера, солдата чи ще якоїсь “людини з народу” зазвичай романтизується, то урядовець чи політик – це майже гарантовано моральний виродок, псих і злочинець. Не винятком є і найвідоміший серіал про політику House of Cards (“Картковий будиночок”), який показує весь бруд за лаштунками “найдемократичніших” країн світу.

Я переглянув обидві версії цього серіалу – сучасну американську та випущену в 90-их британську. Але різниця у 20 років та різниця у політичних устроях двох держав – це напевно найменші відмінності між двома версіями.

Порівняння двох “Будиночків” справляє враження, що ми слухаємо одну і ту саму розповідь у викладі двох різних людей. Вони запам’ятали її по-різному, переплутали окремі імена та хронологію подій. І ніби спершу їхні розповіді сходяться. Але з часом дедалі більше вони починають суперечити одна одній.

Скажімо, перші сезони обох версій дуже схожі, видно, що американці намагалися точно відтворити ключові епізоди британського серіалу. Але через це вловлювати стилістичні тонкощі стає ще цікавіше: британський Френсіс Еркхарт – справжнісінький аристократ. Американець Френк Андервуд – взірець ділової людини… принаймні на поверхні.

Survivor VS Daddy

Американська версія серіалу зробила головного антигероя значно симпатичнішим за його британський прототип. Френк Андервуд виправдовує усі свої безчинства тим, що він виживає (“we’re survivors”). Звичайно, це часом виглядає як якась шизофренія, бо життя Андервуда аж ніяк не нагадує життя людини, якій доводиться виживати. Але політика – це середовище жорсткої конкуренції, тим паче в США. І хай всі опоненти Андервуда не здатні з ним справитися, здебільшого саме вони йому кидають виклик чи принаймні наважуються стояти у нього на шляху.

Ситуація у Френсіса Еркхарта принципово інакша: зазвичай він першим починає нариватися – без жодної необхідності. І він це визнає, що отримує шалене задоволення від цього у своїх знаменитих монологах на камеру. Це особливо підкреслено у другому і третьому сезонах, де він міг би безкінечно маніпулювати своїми опонентами. Але натомість він розпалює з ними конфлікти, провокує їх – просто щоби довести самому собі, що немає нікого, кого він би не зміг перемогти. І це виглядає майже тупо. Його збуджує, що він для багатьох – Daddy (“татко”) у найрізноманітніших смислах цього слова.

Make America work again

Якщо б на виборах довелося обирати між Андервудом та Еркхартом, я би безсумнівно обрав Андервуда. В американському серіалі ми бачимо, як він працює. Так, його політика не є досконалою, але він старається боротися із безробіттям за допомогою програми America Works та протистояти тиску з боку Росії на міжнародній арені. Окрім того, Андервуд постійно думає про своє legacy – яким він увійде в історію. Напевно, йому глибоко плювати на простих людей, але він принаймні щиро намагається не бути поганим президентом.

На противагу йому, Еркхарт видається просто жахливим прем’єр-міністром. У серіалі він майже не займається пошуком рішень соціальних проблем Великобританії. У країні бракує житла, шалена нерівність між бідними і багатими, рейтинг прем’єра падає, але він лише обурюється, що його заслуги не оцінили. Зазначається кілька разів, що він захищає інтереси бізнесу, але розквіту промисловості чи багатства британської казни в кадрі нам ніяк не показують. Здається, Еркхарт настільки загрався у свої політичні інтриги, що взагалі забув, нащо країні потрібен уряд.

Дружина-демон

Але найбільшою відмінністю, напевно, є роль дружин антигероїв.

Клер Андервуд часто протиставляється своєму чоловіку. Вона то врівноважує його, то відверто опонує йому. Клер періодично проявляє людяність та навіть ідеалізм, на які Френк уже давно не здатен. Американський “Картковий будиночок” – це хвилі примирення та ворожнечі між Френком і Клер. І трагічність, і складність їхніх стосунків мені видається шалено щирою попри все те лицемірство, у якому живуть ці персонажі.

У той же час, Елізабет, дружина Френсіса Еркхарта, грає помітно меншу та дуже однозначу роль: вона – диявол, який завжди виправдовує та підтримує усі гріхи Френсіса. У неї, здається, ще менше моральних рефлексій, ніж у її чоловіка. І з кожним епізодом спостерігати за нею стає дедалі моторошніше.

В сухому залишку, різниця настроїв двох серіалів подібна до різниці між Клер та Елізабет. Американська версія – це жорстка історія про особисті амбіції та doing what needs to be done. Британська версія – це цинічна історія про манію величі та зло, вчинене заради самого зла.

, , ,

Попри розкрученість цього серіалу (і мою велику шану до Кевіна Спейсі), потрібно розуміти найбільшу ваду історії, що лежить в основі: головний антигерой is too overpowered. Він просто ЗАНАДТО крутий. Складається враження, що це єдиний справжній “гравець” у сучасній “грі престолів”. Це найнереалістичніша деталь усього “Карткового будиночка”. В дійсності політика тому і є настільки складною і цікавою, що у неї грають багато гравців різного масштабу, і у кожного з них – свій складний набір інтересів, який уможливлює певні ситуативні союзи… і унеможливлює інші. І коли один гравець здобуває забагато ресурсів, решта починають дружити проти нього – як це сталося з Януковичем.

Політика – це дуже колективне заняття. І хоча і у Френка, і у Френсіса є свої близькі союзники, свої “козирі в рукаві”, обидва політики видаються дуже відірваними від своїх партій, нібито вони очолили їх раптово – як Трамп. В реальності ж у кожного з них по дорозі до влади мала би назбиратися добряча купа партійних соратників, пов’язаних з ними взаємними домовленостями, боргами і досвідом.

Але загалом – добре, що ці серіали є, оскільки вони хай і дуже спрощено доносять принаймні якісь меседжі про те, як робиться політика.