“Аеропорт” Сергія Лойка – це дивовижно цікавий і приємний приклад сучукрліту, який читається взахльоб.
Так, в оригіналі книга писалася російською, по факту, американським журналістом, але вона написана з дуже українських позицій, вона написана про дуже українські події і про дуже актуальні українські типажі. Тому мені хочеться вважати цю книжку сучасною українською літературою.
І одразу уточнення: “з дуже українських позицій” – це не означає, що тут міститься якась ненависть до Росії чи росіян. В чомусь навіть навпаки. Тут немає спірних примиряльно-братських тез, але окремий розділ присвячено горю тих, чиї рідні навіки залишилися на “навчаннях в Ростовській області”. Книга не позбавлена співчуття до потойбіччя барикад.
Це історія не лише про Донецький аеропорт, це історія і про Майдан, і про Крим, і про злощасну Новоросію, і навіть трошки про Чечню. Це історія про тортури і пропаганду такою ж мірою, як про війну. Навіть тема “тварини на війні” отримала свої кілька сторінок. Хай дещо побіжно, але автору вдається згадати в тексті усі основні епізоди 2014-2015 року і подекуди розбавити їх інтригами з життя головного героя та якимись власними думками – іноді про відволічені теми. Мені особливо приємним було роз’яснення, як працюється міжнародному фотокореспонденту – головний герой працює саме фотокором і стикається з купою таких знайомих в журналістиці проблем. Зокрема, коли журналісту доводиться думати не стільки про те, щоби донести до читача правду, скільки про те, щоби ніхто не міг до тексту юридично підкопатися.
(Без)Альтернативна реальність
Складно сказати точно про жанр “Аеропорту”. Це водночас і серія репортажів, і збірка солдатських байок з уривками чогось такого підступно автобіографічного, і роман в жанрі альтернативної історії… хоча завжди постає питання, де проходить межа цієї альтернативності? Скажімо, в одному виокремленому епізоді Росія іменується АЄД (Азійсько-Європейська Держава), хоча здебільшого по тексту вона називається прямолінійно – Росією. І хоча події головної сюжетної лінії відбуваються в Красно-Кам’янському аеропорту, десь на якійсь надцятій сторінці раз і проскочить словосполучення “донецькі вулиці”. І абсолютно неясно, чи то є помилка, чи то так задумано. Можна сприймати будь-як.
Загалом, Лойко мало заморочується над переінакшенням імен. Скажімо, Гіркін у нього став Диркіним, а телеканал “Дождь” у нього перетворився на телеканал “Снег”. Просто, але й смішно від таких прозорих натяків, зроблених, здається, без будь-якого творчого напрягу.
Та і загалом, гадаю, це дуже правильно, що автор подає зібраний власноруч реальний матеріал та історичні факти у вінегреті із художніми домислами – так буде менше тупих присікувань до якихось дрібних невідповідностей чи до суб’єктивності розповіді. Зрештою, це не журналістика, де потрібно вічно дописувати “нібито” і посилатися на експерта, це художній твір, це роман.
Вісцероїдально
У книзі вдосталь натуралістичних кривавих жахіть та екскрементальної гидоти. Ця книжка написана не для читача зі слабкими нервами, але думаю, це відображає також важливу істину про саму війну: героїзм – це не лише марші на парадах, за тими медалями стоять місяці життя в нелюдських умовах, іноді полон, втрата друзів, спалені нерви рідних, зради дівчат, які нібито чекали вдома, і постійний, щохвилинний ризик загинути чи покалічитися. І звичайно, найгірше в цьому всьому, що це все не просто добре написаний жах, найгірше – то зробити на мить у читанні паузу і усвідомити, що всі, навіть художні епізоди цієї книги, швидше за все, тією чи іншою мірою, мали місце в реальності.
По-своєму важко мені було читати епізоди з любовними інтрижками головного героя. Звісно, у мене тут по-своєму викривлене світосприйняття, але якось так все у нього приторно і легко, ніби він виділяє якийсь суперферомон. А на певному етапі складається враження, що герой наш – аморальна скотина. Та і за великим рахунком, не до кінця зрозуміло, чому б настільки безтурботна в особистому житті людина пішла у військові фотокори. Співчувати йому у його випробуваннях не завжди просто, адже почасти є враження, що він якось кармічно відгрібає за свої прогріхи. Втім щонайменше лінія інтрижок додає об’єму цій історії та її головному герою.
Попри загалом антивоєнний настрій тексту, є в ньому й інша правда – правда про усе те розмаїття людей на реальній війні. Немає “типового солдата”. Ось командир, для якого ця вся війна – то нагода проявити власні професійні навички, ось наш фотокор, для якого війна – то шанс забути свої проблеми, ось філософ, який просто пливе по течії, ось Герой України, який шаленіє від вибухівки, ось інший командир – він психопат, ось водій, що потрапив на війну абсолютно раптово і випадково, і навіть не встиг замислитися, що тут і до чого. У кожного своя історія, і своє ставлення. Хіба що єдине, що їх об’єднує, крім сторони барикад – це великий відчай.
Історія не без пафосу, але вона справжня. І онукам автора не вдасться її читати як “фентезі про кіборгів та орків”. Це буде холодний кривавий жах.
Дамітріанство 