Стаття Вацлава Гавела “Історії та тоталітаризм” – один з найкращих текстів, які я читав за останні місяці. Це глибоко поетичне і гостре переживання усього того неправильного, що собою становить тоталітарне суспільство – водночас на побутовому та екзистенційному рівнях. Попри те, що текст написано у 1987 році, він значно актуальніший, ніж хотілося б.

Havel.jpg

Можете скачати оригінальний матеріал англійською і самостійно прочитати.

“Націоналізація часу”

Однією з головних ознак тоталітаризму Гавел, останні президент Чехословаччини і перший президент Чехії, вважає руйнування історії. Історії в усіх значеннях слова: історії як науки про минуле, історії як особистої історії кожної окремої людини та історії як наративу. Це руйнування відбувається через своєрідну “націоналізацію часу”. Антикомуніст Гавел в’їдливо зазначає, що “як і у випадку з іншими націоналізованими активами”, час починає псуватися.

Час у тоталітарній системі стає циклічним. На противагу часу лінійному, який передбачає розвиток і рух вперед, час циклічний – це “календар з ритмічно повторюваних роковин, з’їздів, святкувань і масових гімнастичних заходів”. Читаю ці рядки і перед очима так і пропливають якісь шароварно-образцово-показові бутафорські заходи. Циклічний час спричиняє формалізацію і вивітрювання першопочаткової ідеології, під прапорами якої працює тоталітарна система. СРСР 1920-их і СРСР 1980-их – це два дуже різні за своїм темпоритмом утворення. Спершу правлять бал революціонери і бєспрєдєльщіки. Але згодом їм на зміну приходять чинуші та бюрократи. Гавел зазначає, що у його часи вже ніхто не вірив ні в який соціалізм, але всі продовжували слідувати соціалістичним обрядам.

Окрім того, циклічний час передбачає віру у “припинення історії”, суто ідеологічну установку, щодо того, що ми вже досягли кінцевого стану і далі він тільки технічно поліпшуватиметься. Хоча Гавел вживає трохи інше слово, але воно дуже співзвучне з концепцією Френсіса Фукуями, який ще проголосить “кінець історії” після перемоги західної ліберальної демократії над радянським проектом.

І тут я починаю задумуватися про те, що собою являє та ж сама західна ліберальна демократія. Певна зневіреність у ній, брак мобілізації, сприйняття її як фінального стану і бюрократизація процесів у ній – це все відчувається в західному суспільстві. Безумовно, західна ліберальна демократія набагато краща за життя в СРСР, але вона дивовижним чином в багатьох сферах потрапляє у визначення занудного тоталітарного суспільства, яким його бачив Гавел.

Особистість проти безсенсовності

Жахіття такого суспільства – це відсутність сенсу. Нігілізація. Все повторюється, тому нема смислу ані протистояти, ані підтримувати.

Особисті історії протистоять оцій безсенсовності. Це бунт “людської унікальності, яка противиться власній нігілізації”. Гавел наводить як приклад історії в’язнів, з якими він спілкувався у в’язниці. Хтось із них був політичний, хтось виступав по криміналу. Однак всі ці історії – це історії “людей, які виділяються тим чи іншим чином (…) дуже індивідуалістичних людей з усіма видами одержимостей, людей, які рідко здатні адаптуватися”. Дивна тюремна романтизація, чи не так? Нагадує Кропоткіна, який писав, що в Російській імперії розбійник – це єдина людина, здатна протистояти диктату держави.

Інша цікава тюремна деталь – це запитання при знайомстві “З якого ти району Праги?”. Це гопняцтво насправді є старомодною вірою у те, що кожен район міста має якусь свою унікальність, свою субкультуру, якийсь особливий уклад життя, хоча насправді радянська забудова давно урівняла і спосіб життя, і зовнішній вигляд багатьох міст крахн соцтабору.

Бюрократія – це бєспрєдєл

Зазвичай люди думають про тоталітаризм як про жорсткішу форму авторитаризму. Але це не зовсім так. Гавел змальовує тоталітарне суспільство країни соціалістичного табору як суміш диктату і хаосу. Звісно, тоталітарна держава нав’язує свої правила, активно руйнує стіну між приватним і публічним – все це є у цьому матеріалі. Але цікавішим є ланцюг, який описує Гавел: безликість адміністративного апарату призводить до безвідповідальності. Будь-чиї провали можуть виправдати, бо є “колективна відповідальність”. Будь-кого можуть у чомусь звинуватити – з тієї ж причини.

І це нагадало мені концепцію Кейта Дердена (Keith Darden), який назвав Україну “державою шантажу” (blackmail state). Завдяки хаосу в законодавстві така держава створює умови, де всі її громадяни вимушені порушувати закон. Покарати всіх за це неможливо (бо треба покарати всіх) і не потрібно, однак на кожну людину можна зібрати вдосталь компромату, яким її легко потопити, якщо вона перейде дорогу системі, яка контролює цей збір компромату і дебільність законодавства. “Если есть те, кто приходять к тебе, найдется и тот, кто придет за тобой”.

Побутове і політичне

Ще одна деталь, яка привернула мою увагу в цьому тексті – ставлення до побуту. Ми не помічаємо трагедії поганого життя, поки вона нас не вбиває. Смерть – то так, то важливо. А довгі роки жахливо життя – це ніби окей. Про це не стануть писати в газетах. Бо для них в цьому немає отієї-таки історії.

Але побутове не менш важливе за політичне. Один дизайнер меблів у тоталітарному суспільстві може мати більше впливу на життя цілої країни, ніж п’ятеро міністрів. Бо це з його жахливим дизайном усі ці мільйони людей житимуть десятиліттями.

І справді, якщо ми критикуємо СРСР, ми робимо то здебільшого через геноцид і репресії. І таким чином ми нібито ділимо суспільство на тих, хто постраждав від режиму, і тих, хто йому прислужував. Але насправді це був тоталітарний режим, його шкода тотальна, для всіх. Усі постраждали, окрім невеличкої верхівки обраних. Всі інші простояли до 25% свого життя у чергах. Всі інші мали килими на стінах, незаземлені розетки і холодильник Донбас. Хто нам компенсує ці моральні втрати? Адже це не та обстановка, яка здатна надихнути на творення історії – у будь-якому сенсі цього слова.

Advertisements