20 уроків тиранії

Свіжа книга Тімоті Снайдера “Про тиранію: 20 уроків ХХ століття” настільки коротенька, що її можна сприйняти радше як дуже розлогу статтю. Це своєрідний підсумок усього, що писав Снайдер, упакований для американського читача в контексті сучасних політичних перетворень в США. Цікаво, що коли автор проводить паралелі між якимись подіями ХХ століття та вчинками сучасних західних популістів, він ніколи не називає імені Дональда Трампа – пише лише “наш президент”.

“20 уроків” – це політична альтернатива “Шляху до кріпацтва” Фрідріха фон Гаєка. Якщо Гаєк бачив корінь тиранії в централізованому умисному вимиванні економічних свобод, Снайдер показує тиранію як наслідок багатьох політичних чинників на рівні передовсім простих людей. І якщо Гаєк подає хронологію розвитку тиранії, то робота Снайдера складається з чинників цього розвитку, які можуть діяти одночасно. Снайдер одразу пропонує протиотруту цим чинникам.

Політичне і повсякденне

“The minor choices we make are themselves a kind of vote”

Звичайно, у книзі багато очікуваних політичних закликів: не виконувати злочинних наказів, бути адекватним патріотом, захищати багатопартійність і свободу слова тощо. Однак мою найбільшу увагу привернули розділи про роль повсякденного контакту з людьми.

Урок №12 закликає “дивитися в очі”. Йдеться про те, що спогади усіх жертв усіх тиранічних режимів містять епізоди, коли інші люди, в тому числі і їхні друзі і сусіди, починали їх ігнорувати, переходити на інший бік вулиці, відмовлялися від спілкування з ними. Бо спілкуватися з “ворогом народу” чи “унтерменшем” – це небезпечно. Але якщо ми опиратимемося цій атомізації, якщо ми показуватимемо людям навколо, що ми не виключаємо їх із суспільства, ми підтримуємо утискуваних і заважаємо тиранії добитися своєї цілі.

В цілому, виходячи з досвіду східноєвропейських дисидентів, Снайдер наголошує, що важливо підтримувати неформальне спілкування. Коли ви є хоча б членом клубу любителів пива (Снайдер наводить приклад Вацлава Гавела, про статтю якого я нещодавно писав), у вас уже набагато більше шансів самоорганізуватися і добиватися своїх політичних цілей, ніж коли ви “сам за себе у своїй хаті скраю”. Неполітичні організації можуть мати дуже потужний політичний вплив. Саме тому режими авторитарного толку так сильно і не люблять неурядові організації.

При цьому важливо бути готовим спілкуватися і співпрацювати з людьми, чиї погляди не цілком збігаються з вашими. Польська “Солідарність” об’єднувала як робітничий рух, так і церковні об’єднання та академічних інтелектуалів. Снайдер критикує сучасне існування в “інформаційних бульбашках” соцмереж, тому і жене своїх читачів на вулицю спілкуватися з незнайомими людьми.

Віра в правду

“If nothing is true, then noone can criticize power,
because there is no basis upon which to do so”

Снайдер застерігає від повального цинізму і нігілізму, оскільки це саме ті настрої, які сприяють утвердженню тиранії. “Загальний цинізм дозволяє нам почуватися модними і не такими, як усі, хоча ми разом з усіма сповзаємо у трясовину байдужості”. Віра в те, що істинне і неістинне існують, є критично необхідною для боротьби з авторитаризмом.

Снайдер називає кілька шляхів “загибелі правди” (здебільшого за Віктором Клемперером, дослідником тоталітаризму) і наголошує, що всі вони були використані в ході останньої передвиборчої кампанії в США.

• Представлення брехні як фактів – тут Снайдер наводить статистику, згідно з якою у 78% випадків те, що “наш президент” представляв як факт, не відповідало дійсності.
• Шаманська мантра – повторювання будь-чого багато разів, без осмислення суті (“Ми маємо збудувати стіну, ми МАЄМО збудувати стіну”).
• Прийняття суперечностей – класичне “двоємислення” за Джорджем Оруелом. Ми одночасно підвищуватимемо видатки, скоротимо податки для всіх і покриємо частину державного боргу. Це украй погано поєднувані речі.
• Прийняття на віру – будь-яке безапеляційне твердження. “Тільки я можу це зробити”, без пояснень і аргументації.
• Відвертання уваги на другорядні речі – розкриття чиїхось особистих секретів, публікування приватного листування, яке не має стосунку до політичних питань.

Нарешті, Снайдер закликає тверезо аналізувати те, що відбувається, підтримувати (зокрема і грошима) журналістські розслідування і думати, що ви поширюєте в соцмережах.

Автор згадує кілька разів Україну, зокрема в контексті інформаційної війни з Росією. Снайдер відзначає, що Україна в інформаційних війнах справляється набагато краще за Америку. Українці відреагували на “розп’ятого хлопчика” швидко, гостро і з гумором. Американці ж, коли російські тролі гнобили Хілларі, активно репостили ці повідомлення. І тому автор закликає вчитися з досвіду інших країн, зокрема тих, на які, за його словами, США починають перетворюватися.

, , ,

Я не люблю культи навколо будь-кого, але Тімоті Снайдер для мене – це щось на кшталт Ноама Чомського для нових лівих або Дмитра Донцова для націоналістів. Це людина, яка пояснила все максимально влучно.

По-перше, Снайдер – це флагман у просуванні ідеї, що комунізм нічим не кращий за нацизм (це просто інакша форма пекла). Донести цю думку до західної аудиторії надзвичайно важливо, оскільки Захід часто не розуміє, що поганий режим не обов’язково передбачає відвертого декларування антисемітських чи расистських переконань. Це нерозуміння, своєю чергою, призводить до маси логічних помилок серед західних ліваків, зокрема до захоплення такими психопатичними фігурами, як Мао, та підсідання на історії російської пропаганди про боротьбу з “фашистами” в Україні.

По-друге, мало який навіть український інтелектуал настільки глибоко і живо відчуває та розуміє процеси у Східній Європі – як історичні, так і сучасні.

Дуже раджу подивитися лекції Снайдера. Одну з таких він прочитав у Києві в Центрі візуальної культури. Ви також можете знайти багато свіжіших на Youtube.