Розмова голосом

Я знаю, що чат зі звукозаписом зручний не всім і не завжди. Бувають ситуації, коли він і мені не зручний, але в цілому – це велике благословення, яким варто користуватися частіше. Воно допоможе порозумітися, підтримати емоційний зв’язок та, можливо, побороти нашу розбиту соцмережами кліпову свідомість.

Невербальність

Передовсім, запис голосу вирішує проблему спілкування в Інтернеті, яка допікала мене ще з середини “нульових”. Коли ви записуєте власний голос, ви передаєте більше, ніж просто слова. Разом із ними передаються відтінки емоцій. Нарешті, стає більш-менш очевидним, коли це серйозно, а коли це сарказм. І якщо це сарказм, стає зрозуміло, чи він уїдливо-гострий, чи патетично-нервовий, чи дружній і доброзичливий.

Звичайно, це зрозуміло часто і з самого тексту, але я певен, будь-хто згадає принаймні по кілька ситуацій, коли оця емоційна пустота друкованих літер призводила до сварки чи образи, чи якогось “осаду”, який “все одно залишився”.

Натомість голос може говорити жорсткі слова у дружній манері, і буде ясно, що я говорю їх не з метою принизити чи демотивувати, не зі злобою, але задля підтримки. І навпаки, сказати можна дипломатично, однак з інтонаціями, від яких здаватиметься, що хтось пройшовся по вашій могилі. А текст, все ж таки – це суть, позбавлена форми, а форма часто визначає суть.

Забагато клавіатури, замало життя

Я журналіст, і блогер, і піарщик, і взагалі практично все, що я робив у житті, вимагало від мене настукування текстів по клавішах. Значну частину доби клавіатура – це продовження моїх рук, головний інструмент взаємодії зі світом. В середньому за день я пишу 5-7 тисяч знаків, не рахуючи чатів. І важко передати, наскільки ліньки після цих тисяч натискати на кнопки. Звукозапис дає змогу відпочити від усього того, що для мене є роботою.

З іншого боку, мені просто шалено бракує живого спілкування. Після університету, де я варився в усіх можливих тусовках, настало гнусне доросле життя, основною ознакою якого, здається, є активна атомізація. Навіть у найближчих друзів часто тижнями немає змоги зі мною навіть зідзвонитися. Звісно, ситуацію ускладнює те, що я живу закордоном сам. Тож навіть хай не миттєво, мені радісно почути голоси інших. І навіть коли вони лише відписують текстом на мої звукові повідомлення, те, що принаймні я говорю голосом, створює деяку ілюзію розмови.

Цілісність

Принаймні поки що я від жодної людини не отримував рваних звукових повідомлень, як це часто буває у текстовому чаті. Ви знаєте, про що я…

приві
т
ти туь
*тут
?

Те, що можна було передати одним повідомленням, іде п’ятьма рядками. Складається враження, що у людини або якась паніка, або страх забути, що вона взагалі хотіла. А все тому, що миттєве повідомлення текстом відправити дуже просто.

Зі звуком складніше. Слати звуком 50 односкладових слів – можна запаритися, тому всі намагаються якомога повніше використати ліміт часу (в одну хвилину на Facebook, трохи більше на вк). Відтак в результаті майже завжди приходять більш-менш повні, завершені, цілісні думки – приблизно так, як то було в епоху електронних листів.

І навіть коли звуковий чат не можна миттєво прослухати – це теж по-своєму позитивно. Доведеться вийти в тихе приміщення чи сісти спеціально за комп’ютер (щоб не витрачати трафік на телефоні). Іншими словами, адресату доведеться таки приділити дрібку уваги, а не відповісти аби відповісти.

, , ,

Та звичайно, краще за будь-який чат і за будь-який відеозв’язок – жива розмова.А коли вона неможлива, то і рваному повідомленню в чаті радієш.