Люблю вибори. Вибори – це видовищне змагання ідеологій, програм, особистостей, капіталів, інтересів та цілих прошарків суспільства – і все це має реальні і дуже серйозні наслідки для великої кількості людей, часом для цілої планети. Цього року в Європі відбувається справжня лавина виборів, і деякі з них можуть багато змінити для Євросоюзу.
І звісно, у цьому короткому путівнику по основних виборах поточного року я пишу також і про те, що від тих чи інших результатів виборів отримає Україна.
Болгарія і Нідерланди вже обрали собі нові парламенти в березні. Можливо, це не найбільші і не найпотужніші європейські країни, але символічно важливо, що в них обох найбільший результат показали проєвропейські центристські сили. Навіть важливішим у випадку Нідерландів є порівняно невисокий результат правих популістів (13%). Можна сказати, це призупинило переможну ходу євроскептиків, що намітилася після Brexit. Питання в тому – чи надовго?
Погляньмо на країни, у яких вибори ще попереду. Йдеться про найпотужніші держави Європи.
Франція (вибори президента: 23 квітня і 7 травня)
Фаворитами перегонів є чотири кандидати. Найадекватнішим із них, на мою думку, є Еммануель Макрон. Це найбільш проєвропейський і проатлантичний кандидат із явним ринково-ліберальним ухилом. Пов’язаний із французькою проамериканською фундацією – враховуючи поширеність антиамериканізму серед французів, гадаю, це удар по рейтингу. Раніше Макрон був інвестиційним банкіром і членом Соціалістичної партії… імовірно, на виході це має робити його центристом. Його рейтинг впродовж кількох тижнів коливається на рівні 25%, тому він, швидше за все, пройде в другий тур.
Марін Ле Пен – лідерка французьких правих популістів і велика шанувальниця Володимира Путіна. За останні два роки набрала високий рейтинг на обіцянках зупинити потік мігрантів та провести референдум про вихід країни з ЄС, подібний до того, який пройшов у Великобританії. Ле Пен обіцяє визнати Крим російським, фінансується/кредитується кремлівськими фондами. Вигнала свого батька з ним же створеної партії, бо його кричущий антисемітизм шкодив рейтингам. Прогулює засідання Європарламенту. Словом, уособлює собою в цих перегонах максимальну концентрацію негативу, однак теж набирає приблизно 25%. Опитування показують, що вона практично не має шансів перемогти в другому турі, але після перемоги Трампа я би не радив поспішати з висновками.
Франсуа Фійон – колишній прем’єр-міністр і нібито доволі типовий для Європи консерватор, однак при цьому корупціонер і також симпатик Путіна. Йому закидають фіктивне працевлаштування його дружини – вона значилася в списку його помічників і отримала 500К євро зарплати, однак в реальності досі не ясно, чи вона взагалі ходила на роботу. Цей скандал опустив рейтинг Фійона, колись фаворита перегонів, нижче 20%. Проте він вирішив не відмовлятися від участі у виборах і зберігає реалістичні шанси потрапити у другий тур, якщо проти Макрона в останній момент пройде інформаційна кампанія або якщо Макрону не вдасться мобілізувати весь свій електорат.
Жан-Люк Меланшон – радикальний лівак, євроскептик і третій у цьому списку любитель путінської Росії. Відзначився тим, що назвав Бориса Нємцова “головним антисемітом Росії”, а коли його спитали, чи він часом не мав на увазі Олексія Навального, він сказав, що “може і Навальний”. Нині має подібні рейтинги до Фійона і, теоретично, міг би його обійти. Однак після правління лівого уряду (який зсунувся до центру) у Франції триває розчарування лівими силами.
Звісно, і Україна, і ЄС мали би вболівати за перемогу Макрона, оскільки решта кандидатів навряд чи сприятимуть єдності союзу, в тому числі і в питанні політики щодо Кремля.
Великобританія (позачергові вибори парламенту: 8 червня)
Прем’єрка Тереза Мей оголосила про позачергові вибори досить раптово, однак її ідею підтримав і лідер опозиції – лейборист Джеремі Корбін, який пообіцяв, що наступний уряд буде лейбористським. Втім соцопитування показують, що це навряд чи відбудеться: правляча Консервативна партія здобуває майже 50% голосів, а лейбористи ледь дотягують до 25%. Для порівняння, на виборах 2015 року розрив був 37% проти 31%, однак через специфіку виборчої системи Великобританії (так званої системи двох-з-половиною-партій) Консерватори тоді отримали більше половини місць у Палаті громад.
Але навіть якби у виборах перемогли лейбористи, я сумніваюся, що це щось змінило би для ЄС, оскільки Корбін у своїх останніх заявах щодо Brexit виключив проведення повторного референдуму про вихід з ЄС.
Мей обґрунтувала потребу в позачергових виборах досить прямолінійно: опозиція заважає на всіх рівнях проводити переговори щодо Brexit, тому давайте дамо більше влади правлячій партії, щоб можна було довести справу виходу з Євросоюзу до логічного завершення.
“Every vote for the Conservatives will make it harder for opposition politicians who want to stop me from getting the job done.
Every vote for the Conservatives will make me stronger when I negotiate for Britain with the prime ministers, presidents and chancellors of the European Union.
Every vote for the Conservatives means we can stick to our plan for a stronger Britain and take the right long-term decisions for a more secure future”.
Ніби адекватно – “Brexit значить Brexit”, – але не слід забувати, що владу консерваторів буде посилено не лише з цього питання. Відтак симпатики опозиції б’ють на сполох. Популярний нині персонаж Джонатан Пай назвав майбутні вибори встановленням “однопартійної системи” у Британії.
Потужний результат консерваторів означатиме також і посилення позицій влади у протистоянні з шотландськими націоналістами, лідерка яких (Нікола Стерджен) активно просуває ідею нового референдуму про незалежність Шотландії.
Якщо ж говорити про те, що з цих виборів отримає Україна, то Великобританія за уряду Мей залишається чи не найжорсткішим критиком політики Кремля, тому в посиленні позицій Торі для Києва нічого поганого немає.
Німеччина (вибори парламенту: 24 вересня)
Найбільша інтрига виборів у Німеччині – чи залишиться Ангела Меркель на посаді канцлера. Її партія – ХДС (CDU) розгубила частину підтримки через кризу біженців 2015 року. Але навіть так за ХДС готові проголосувати близько 35% виборців (у 2013 проголосували 41,5%).
Реалістичні шанси перемогти ХДС мають тільки соціал-демократи, яких віднедавна очолює колишній президент Європарламенту Мартін Шульц – очолення ним списку партії підштовхнуло рейтинги СДПН (SPD) вгору – до 30%.
Навколо Шульца кілька тижнів наростав справжній культ. По-перше, його вважають “людиною з народу” і він є досить емоційним промовцем. Особливо порівняно з Меркель, яка здатна відповідати бюрократично-дипломатичними формулюваннями як завгодно довго.
По-друге, есдеки тривалий час рухалися вправо, до центру, втрачаючи соціальний елемент своєї політики і credibility серед своїх виборців. Прихильники побачили в Шульці людину, яка зможе відродити СДПН, посперечатися з ХДС щодо низки питань внутрішньої політики, зокрема щодо принципу жорсткої економії – так званого “чорного нуля”.
Однак, ось пройшли ці кілька тижнів і ажіотаж стих. Всі згадали, що за Шульцом стоїть та сама, уже мало чим відмінна від ХДС соціал-демократична партія. Шульц може бути набагато цікавішим промовцем за Меркель, Шульц може видаватися свіжим обличчям, але, на мою думку, його аудиторія швидше обере безпечніший і звичніший варіант – Меркель. Зрештою, німці доволі консервативні виборці, і навіть після згаданої кризи біженців, сварки між сестринськими партіями ХДС і ХСС та падіння рейтингу Меркель, залізобетонна канцлерка відновила частину втрачених позицій. Зараз відбувається те саме, тільки в меншому масштабі.
Найімовірніше, за будь-якого результату, партії-лідери знову об’єднаються у велику центристську коаліцію, щоб гарантувати хоч якусь стабільність у нинішній час потрясінь для ЄС. Та великій коаліції все одно доведеться потіснитися: до Бундестагу цього року пройдуть, як показують опитування, одразу шість партій. Окрім ХДС і СДПН…
- “Альтернатива для Німеччини” (AfD) – близько 9%
- Ліві (Die Linke) – близько 8%
- Зелені (Die Grünen) – близько 7%
- Вільні демократи (FDP) – близько 6%
Звичайно, найбільше всіх непокоїть доволі солідний результат правих популістів з AfD, підтримка яких зростає, поки майже всі решта партій сдають позиції. Звісно, 10% серед шести партій – це не так багато, особливо при тому, що на піку кризи біженців у них було в півтора рази більше. Однак головним успіхом для AfD цього року стане повне перетворення з маргінальної ксенофобської сили на парламентську опозицію – щось, що після 1945 року для націоналістичних сил у Німеччині є вкрай складноздійсненним.
Однак попереду ще третина року, і багато що може змінитися.
Дамітріанство 