Коли живеш у ЄС, здається, що ти просто зобов’язаний їздити скрізь, поки ще якійсь країні не стрельнуло оголосити про вихід із союзу. Але це не так просто, оскільки у самій лише Німеччині стільки цікавинок, що ними їздити можна було би роками.
Мій товариш Данило Білик запропонував навідатися у сусідню федеральну землю – Райнланд-Пфальц, подивитися на долину вулканічних озер, з яких роблять мінералку для DW, а також віднайти загадкову Лореляй, що погубила безліч кораблів на Рейні… якщо вірити віршу Гайнріха Гайне.
Вулканічні озера
Найближчим до вулканічних озер є місто із ненаймилозвучнішою назвою Daun. Звичайно, це обігрують і місцеві підприємці, створюючи заклади типу Daun Town. Однак єдине, що тут по-справжньому погано – це те, що тут після восьмої вечора важко знайти місце, де поїсти чи купити будь-що.
Парк у Дауні
Через дорогу від місця, де народжуються трейлери з пивом Бітбургер, ми знайшли парк відпочинку на тлі височенних дерев. Їхні верхів’я сягають самого неба, а весь парк – ніби іграшки, розкидані під стіною із цих самих дерев. Десь такою уявляв я собі Нарнію із її казковими перехрестями і ліхтарем посеред лісу, коли я читав книжки Клайва Льюїса 17 років тому.
Ґемюнденер Маар
Перше озеро із дуже чистою водою знаходиться у доволі крутому “кратері”. Щоб дістатися справді шикарних краєвидів, нам довелося піднятися на висоту понад 500 метрів над рівнем моря.
Вайнфельд Маар
Між першим і другим озером нас зустріли віслюки і кози. Кози атакували Данила і він втік. А віслюки виявилися доволі спокійними. Взагалі, тутешній регіон дав нам чудове уявлення про справжню сільську Німеччину, яка і досі жива і діяльна. Ми навіть зустріли на асфальтованій дорозі жіночку, яка гнала коней додому.
Вулканайфель – це чудове місце, щоб відчути себе хобітом, який несе чарівний перстень у незвідану даль
Звичайно, найближчим часом я буду зайнятий заповненням численних поштових листівок, придбаних у Дауні.
Годування хижаків
До парку вовків та орлів Kasselburg ми прибули саме тоді, коли розпочиналося годування тварин. Кілька наглядачів парку демонстрували дітям різних птахів – соколів, яструбів, сов та стерв’ятників. Один з наглядачів стояв на невеличкому пагорбі, інший ходив серед натовпу дітей. Час від часу птах перелітав між наглядачами, їв по шматочку м’яса то з рук одного, то з рук іншого. Під час одного з перельотів орел полетів прямо на мене, гепнувши ногами мені об голову і руку, якою я тримав камеру. Це було чудово! 🙂
Орел, що зацідив мені в голову
Але далі стало іще екстремальніше! Глядачів запросили присісти на траву – навіть прилягти. Тепер між двома пагорбами з їжею літали стерв’ятники, кожен з яких важив до 7 кілограмів (орел, який врізався в мене, важив 900 грамів). Переліт жирні птахи здійснювали загрозливо низько над поверхнею землі і навіть влупашили одного хлопчика крилом. Але він переніс удар без особливих наслідків.
Стерв’ятник у польоті над шокованими дітьми
Я ніколи не думав, що стерв’ятники можуть бути настільки дивовижними.
Наглядач і птах завершують шоу
У вільний від роботи час птахи відпочивають у тутешній фортеці.
Фортеця Кассельбург
У фортеці ми зокрема побачили символ США – білоголового орла. Oh, he was sooo MAJESTIC!
We pledge allegiance to the Flag!
Після годування птахів було іще й годування вовків. На території парку живуть кілька різних видів хижих мисливців, ми побачили саме полярних вовків. Дуже білосніжні. Дуже хороші.
Полярні вовчики
Вовків до глядачів близько не підпускали. Наглядач лишень кинув їм три шматки м’яса, які вовчиця запхала собі в пащеку і втекла, поки інший вовк гальмувавпоміж дерев. Скажу чесно, я очікував більшого. Думав, що нам покажуть цілу зграю вовків, які сядуть в коло і витимуть хором.
В пошуках Лореляй
Одним із головних завдань подорожі було знайти пам’ятник Лореляй – прекрасної Діви Рейну, яка своїм співом заманювала мореплавців на скелі, подібно до сирен у грецькій міфології. Пошук пам’ятника виявився складнішим, ніж очікувалося. Річ у тім, що усі туристичні вказіники і реклами заохочують вас підніматися на гору, де на вас чекають оглядові майданчики, атракціони та кафе.
Типовий Рейн: гори, замки, старовинні містечка і круті повороти річки
Однак сам пам’ятник, який подарували місту Гоарсзахузен у 1983 році, розташовано на молі посеред річки. До нього треба прогулятися – майже кілометр – і ви опинитеся на невеличкому клаптику посеред могутнього Рейну. Тут люди традиційно зачитують згаданий вірш Гайне, що зробили і ми.
Прекрасна, сумна і смертельно небезпечна Лореляй
Далі нас вів шлях до міста Обервезель…
Фортеці і фортифікації
Як уже зазначалося, дорога уздовж Рейну всіяна маєтками, замками, палацами, соборами та всілякими іншими величними спорудами древності. Перераховувати тут навіть ту частину, повз яку ми проїхали в ході нашої подорожі, було б занадто довго, однак кожне архітектурне диво по-своєму вражає.
У Обервезелі головна пам’ятка – фортеця Шонбург.
Фортеця Шонбург, Обервезель
З висоти оглядових майданчиків місто внизу видається містобудівним симулятором.
Обервезель, вигляд з фортеці
У фортеці я знайшов двері у стіну… чи в небо…
Табличка: “Вхід на власний ризик”
І справді, входити в небо – це на власний ризик.
Однак, окрім фортеці, решта міста також нагадує одну велику старовинну стіну… вздовж якої, власне кажучи, місто і збудували. По суті, є дві вулиці (Верхня і Нижня) і стіна, вздовж якої тягнеться пішохідний провулок.
“Підстінний” провулок Обервезеля
За час проживання в Німеччині я надивився уже об’єктів, які сполучають в собі шматки сучасної і древньої архітектури, однак Обервезель все одно вражає. Зауважте склопакет у оборонній вежі!
Окремо я хочу сказати пару слів про місце, в якому ми зупинялися. Завдяки Данилу я дізнався про таке явище, як Jugendherbergen (щось типу “прихистка для молоді”). Це мережа гуртожитків для молоді і всілякого роду шкільних екскурсій. Вони доступні тим, хто оформив членство. Усі вони мають доволі високий рівень сервісу (як для таких цін) і розташовуються в цікавих місцинах. Скажімо, в Обервезелі від гуртожитку до Шонбурга можна було перейти по місточку над проваллям.
Дорога назад
Ну і вже зовсім на завершення. Вже дорогою додому ми зупинилися в ще одному містечку на березі Рейну – Боппарді, де народився майстер Міхаель Тонет, що свого часу емігрував до Відня, де став знаменитим завдяки винаходу так званого “віденського” стільця.
Різні варіанти “віденського” стільця – стільця, спинка якого виготовляється із вигнутого дерев’яного прута
Мені було дивно дізнатися, що ці стільці – “віденські”, оскільки все своє життя я вважав їх совітськими – такі були у бабці вдома.
Боппард, звісно, має окремий музей, присвячений своєму майстру. В чомусь ця історія повчальна, оскільки людина, яка не спромоглася добитися комерційного успіху в рідних краях, вимушено поїхала світ за очі, а тепер його рідному містечку і похвалитися особливо немає чим, окрім того, що тут народився талановитий емігрант, що реалізувався деінде.
Читайте про мої інші подорожі Німеччиною:
Залишити відповідь