Peace.jpgПродовжую досліджувати тексти Вацлава Гавела. Цього разу прочитав матеріал «Анатомія стриманості» (Anatomy of reticence) 1985 року, про утопічно-тоталітарне мислення та політику примирення. Далі йде мій конспект думок, які залишаються актуальними для України і Європи після понад 30 років з часу написання тексту.

Можливо, назва цього тексту не найвдаліша. Одразу поясню: у ній ідеться про взаємно стриманий, обережний підхід між східноєвропейськими дисидентами та західними активістами за мир. У своєму есеї, адресованому учасникам мирної конференції в Амстердамі, Гавел пояснює, чому дисиденти Чехословаччини не сприймають західних «борців за мир» із їхніми закликами до роззброєння. Гавел приділяє чимало часу, щоб розповісти західному адресату специфіку сприйняття поняття «мир» у країнах центрально-східної (соціалістичної) Європи.

«Ліж бе нє била вайни»

Радянська пропаганда постійно апелювала до миру, звинувачуючи США та решту світу в мілітаризмі. «Боротьба за мир» згадувалася настільки повсюдно, що в’їлася у решту елементів ідеології і стала в очах жителів соцтабору ще однією пустопорожньою повсякденною формальністю.

Гавел відкидає припущення, що більшість його співвітчизників реально вірили у радянську пропаганду. Однак у цей обіцяний мир увірували західні ліваки, що нерідко симпатизували СРСР. Не суть важливо, чи вони були наївними, чи справді підтримувалися Москвою, Гавел протиставляє їхній омріяний «мир» правам людини. Типово для себе, він наголошує, що якість життя є не менш важливою за сам факт його наявності.

Україна досить тривалий час уже за незалежності жила з такими ж ідеологічними установками. «Лишь бы не было войны» – цією і подібними фразами на 1 і 9 травня та усі незліченні дні звільнення кожного окремого села від «фашистів» наші попередні уряди прикривали повний крах соціальних програм, повальне хабарництво та всі інші біди псевдосоціальної країни. Це прикривання закінчилося революцією та, власне кажучи, війною.

Гавел мимохідь згадує політику примирення щодо Гітлера, задається запитанням, чи можна було би уникнути Другої світової, якби Захід відреагував жорсткіше, і зауважує, що Західна Європа боїться війни набагато більше, ніж Східна, і потім задається іншим питанням, чому європейські рухи за мир не є свідомими «щодо єдиної війни, яка триває у європейській державі». Я трохи вириваю ці його радше ілюстративні зноски з контексту, але певен, багато хто в сучасній Україні вбачав би ці думки дуже актуальними на тлі

(Анти)Утопія

Повернімося до Чехословаччини. Гавел перелічує жахи життя в бюрократичній антиутопії: неможливість заперечити, коли тебе виселяють з дому, бо в ньому захотіли оселитися радянські офіцери, неможливість заперечити, коли у тебе за вікном будують хімзавод, неможливість читати те, що ти хочеш, неможливість сходити на рок-концерт без страху потрапити у в’язницю і т. д. Людині, яка живе за таких умов, не до вашого «миру у всьому світі». Житель соціалістичної країни безпорадний. А на противагу йому – всемогутні «вони».

«Вони» – це невизначене коло осіб, які так чи інакше мають стосунок до свавільного державного апарату, який все вирішував у країнах соцтабору. За великим рахунком, до цих «вони» може належати будь-хто, в тому числі і жертви цієї ж системи. Це тоталітаризм у чистому вигляді – коли вже немає поділу на своїх і чужих, і будь-хто може виявитися «ворогом народу» і жертвою режиму в будь-який момент часу через якусь дрібну випадковість.

Гавел стверджує, що виною цьому – «бактерія утопізму». Прагнення кращого життя, звичайно, є типовим для всіх людей. Але у носія утопічної картини завжди присутня спокуса абсолютизації, ця спокуса призводить до того, що «абстракція перестає йому належати і натомість він починає належати їй». Він більше не бачить цілісності реальності, а натомість – лише власну мрію того, як має бути. І утопія перетворюється на «технічну інструкцію вчинення насилля над життям». Вона показує, що «правильно пожертвувати кількома тисячами непокірних заради спокою мільйонів, чи кількома мільйонами заради спокою мільярдів».

Мені особливо сподобалося, як автор підкреслює, що утопічність погана незалежно від того, чи вона лівацька, чи якась інша. Він взагалі оспорює поділ на лівих і правих. «Це безкінечне, виснажливе оцінювання тієї чи іншої позиції, думки чи персони, щоб визначити, чи вони є правими чи лівими, ліво-центристами чи право-центристами, правими щодо лівих чи лівими щодо правих! Нібито правильно підібране гніздо є більш важливим за суть думки!».

Цей уривок нагадав мені фразу покійного професора Сергія Рябова кафедри політології КМА: “Немає значення, в ім’я якого “добра” і яке коло осіб відбирають у вас ваше життя, майно і свободу”.

Про те, яким чином утопія перетворюється на бюрократичне пекло, Гавел набагато більше писав у есеї “Історії і тоталітаризм”, про який я розповідав раніше.

Східноєвропейський скепсис

Внаслідок усього сказаного вище чехословаки мають величезний скепсис до будь-кого, хто обіцяє утопічне «блискуче завтра». Гавел визнає, що від цього страждає і дисидентський рух, адже і до ідей дисидентів середньостатистичний чехословак ставиться із великим скепсисом. А тим паче скептично дивляться вони на проповідників миру із Заходу. «Мало хто був би щасливішим за поляка, чехословака або угорця, якби Європа скоро стала вільною спільнотою незалежних держав, серед яких жодна не мала би армій та ракет. І в той самий час, я певен, що ніхто не був би більш скептичним щодо досягнення цієї мети шляхом звертання до чиєїсь доброї волі».

Автор перелічує низку сучасних для нього рецептів, як забезпечити в Європі мир. І він при цьому критикує ідею створення будь-яких «поясів» з нейтральних держав, адже «нічия земля» миру не створить, і якщо конфлікт таки станеться, то «нейтралітет а-ля Швейцарія перетвориться на папірець за ніч», країни Центральної Європи будуть першими, які зазнають руйнувань («чи колись в історії взагалі траплялося інакше?»).

Інший варіант – змусити світові держави виконувати вже наявні міжнародні домовленості – але хто ж їх змусить? (Знайомо, правда?)

Натомість Гавел найбільше виражає підтримки ідеї, що потрібно було б спершу поступово об’єднати Німеччину в конфедерацію. На його думку, це уможливило б розведення озброєнь двох політичних блоків, хоч і не до кінця зрозуміло, яким саме чином.

В будь-якому разі, Гавел підкреслює, що загроза війни – не в самих збройних комплексах, а в політиці. Він не говорить прямо, але досить прозоро натякає, що поки тоталітарні порядки соцтабору існуватимуть, про міжнародний мир можна забути. «Держава, яка ігнорує волю і права своїх громадян, не може гарантувати, що поважатиме волю і права інших народів, націй та держав (…) Держава, яка відмовляє своїм громадянам у базових правах, стає небезпекою для своїх сусідів також: внутрішнє вибіркове право відобразиться у вибіркових зовнішніх відносинах».

Дисиденти диванні експерти

Наостанок Гавел говорить про феномен дисидентства. Цікаво, що він відмежовує дисидентів від політиків і віддає дисидентам роль радше критиків сучасного стану, ніж творців майбутньої системи. Та і в цій майбутній системі їх більше цікавлять моральні і політичні цінності, а не механізм, за допомогою якого ці цінності будуть втілюватися. І дисидент ризикує стати смішним (а відтак і жертвою скепсису), якщо він говоритиме як політик, вийде зі своєї сфери істини і говоритиме з позицій практичної політики, не маючи реальної влади. Він стане «відчужений від своєї ролі свідка історії, однак неприйнятий у ролі її організатора». Тобто своєрідним диванним експертом.

Advertisements